Краєзнавство

Літопис населених пунктів району

с.м.т. Асканія - Нова

Актуальність та доцільність обраної теми пояснюється зацікавленістю автора різноманітністю населення селища Асканії-Нова за національним складом та відсутністю окремого дослідження з даного питання.

       Мозаїчність етносів, що проживає в селищі є об’єктом дослідження, предметом дослідження є міграційні процеси, які створили неповторну мозаїку народів, проживаючих в межах невеликого населеного пункту з досить цікавою, неординарною історією заселення.

Метою роботи є вивчення міграційних процесів в межах селищної ради Асканії-Нова, встановлення причин міграції населення. Виходячи з мети, поставлені такі завдання:

• Встановити причини міграції населення на територію селища Асканія-Нова

• Вивчити етнічний склад населення селища 

• Встановити та дослідити  географію міграції населення 

• Прослідкувати долі людей, мешканців селища, що мігрували до Асканії-Нова у різні часи

• Дослідити та систематизувати  хронологію міграційних процесів

• Проаналізувати вплив міграційних рухів на розвиток і розбудову селища

Хронологічні рамки дослідження: з 1828 року (дата заснування селища) до сьогодення – 2012 рік

Географічні рамки дослідження : територія селищної ради Асканія-Нова

Основними методами дослідження є:

Метод опитування та інтерв’ю

Компаративний (порівняльний)  метод

Метод архівного пошуку

Метод аналізу та систематизації матеріалу

Персонологічний підхід ( вивчення долі людини) на тлі подій 

      Джерельну базу роботи складають спогади старожилів селища, зібрані автором дослідження шляхом інтерв’ю  місцевих жителів.

Саме вони дають повну уяву про причини переселення кожної родини до Асканії-Нова, вказують причини міграції: політичні, репресійні, етнічні, трудові.

        Архівні матеріали Державного архіву Херсонської області є першоджерелом для написання роботи, а саме робота Артура Дрюкке про історію створення колонії Ангальта на півдні Росії. Детальний опис переселення мігрантів-колоністів по роках та хронологію подій подає нам автор.  В ній знаходимо прізвища людей, які працювали у маєтках Фальц-Фейнів в 1912 році. Та автор дисертаційних записів не вказує на причини міграції до селища, а просто констатує факти .

      Завдяки матеріалам, переданим бароном Е.О.Фальц-Фейном до обласного архіву, нам сьогодні відомі деякі прізвища перших поселенців колонії Ангальта в Асканії-Нова.

     Окрім  фундаментального документального опублікованого джерела -  спогадів брата засновника заповідника, автор користувався літературною базою провідних краєзнавців, наукових співробітників заповідника та  інституту тваринництва  Дрогобич Н.Ю. та Бушакова В.А., які подають етимологію географічних назв місцевості що досліджується. 

     До теми міграцій населення зверталося у своїх дослідженнях чимало авторів. Серед матеріалів краєзнавчого плану слід відмітити двох авторів Орлову З.С. та Ратнер І.Д.. Їх роботу можна вважати хрестоматійною, але на жаль, довідник містить інформацію про заселення краю лише до середини ХІХ століття. Про активність колонізації півдня України за рахунок витіснення українців іншим етнічним населенням в угоду імперської політики Росії говорить краєзнавець Оленковський М.П., досліджуючи етнічні процеси та міграції.

    Тема не втратила актуальності і сьогодні, у часи глобалізації, геополітики, геопсихології та особливо за часів незалежності України, з отриманням можливості самовизначення українців, з необхідністю самопізнання.

       Про мозаїчність етнічного різноманіття Херсонщини писав  В. Демченко, надаючи цікаві висновки у своїй роботі «Новоросія чи південь України».

         Однією з найцікавіших праць на тему міграцій населення є робота молодого вченого Чорного О., який детально прослідкував вплив зовнішньої міграції населення  з V  по ХХ століття на сучасну етнічну мозаїчність людності України. Автор подає періодизацію міграційних рухів, визначає їх основні  причини, приводить дані, що є результатом власних обчислень за даними перепису населення 1989 року. 

     Неординарний погляд на міграційні процеси знаходимо в роботі Масляка П., співробітника інституту Українознавства, -  « Від інстинкту території до національного простору». Автор ставить декілька проблемних питань, підкреслює незаперечність того, що національний простір українців має бути під контролем і охороною держави не в меншій мірі, ніж індивідуальний простір кожної людини.

     Актуальним аспектам геополітичної концепції присвячене дослідження Федоренка О., науковця, який засуджує штучні голодомори, колективізацію, політичні репресії, виселення та переселення до Сибіру, Уралу, Далекого Сходу українського населення.

     Тему розміщення української людності у світі розглядає ще один автор – С.Чорний, який  з сумом констатує   зниження чисельності українців, а також  те, що багато нашого народу приховує свою національність.

    Про масштабне польсько-українське переселення у 1944-1947 роках та уроки двох репатріацій писав професор Ю. Шаповал, присвятивши своє дослідження 60-ти річчю події, яка в однаковій мірі зачепила інтереси народів та призвела до трагедій і  людських психологічних травм.

       Навчальний посібник з історії культури і побуту населення України надає стислу характеристику районуванню країни, огляд основних етапів етнічної історії, та не дає детального і кількісного складу населення регіону, який досліджується. Тож, на прикладі селища розглянемо питання міграції населення з першої половини ХІХ століття до сьогодення.

Орест Субтельний, професор університету в Торонто,  неупереджено викладає у своїй праці погляд на міграційні процеси українського народу в різні часи, але не торкається деталей нашого регіону. 

 Єдине хрестоматійне видання дає нам уяву про кількісний склад населення селища , але цих даних обмаль, то того ж  в ньому не знаходимо відомостей про національний склад, бо опубліковане за радянських часів – це «Історія міст і сіл Української СРР».

      Слово міграція походить від латинського слова – migro, migration – переходжу, переселяюся (Додаток А). Тобто, міграція – це переміщення людей, пов’язане зі зміною місця проживання. Міграція поділяється на тимчасову та без вороття ( остаточна зміна постійного  місця  проживання). Буває ще й сезонна міграція, але вона не є темою нашого дослідження.

     Треба розрізняти міграцію зовнішню (за межі країни) та внутрішню. Темою нашого дослідження є міграція зовнішня, яка поділяється на еміграцію та міграцію. Еміграція – (від латинського emigro –виселення) виїзд громадян зі своєї країни в іншу на постійне місце проживання з політичних, економічних, або інших причин.

     Тож, розглядаємо   міграцію населення  на територію селища Асканія-Нова з інших країн, встановлюємо причини міграції, досліджуємо долі людей, що мігрували, тобто переселилися на постійне проживання.

    Новизна роботи полягає у спробі вперше дослідити етнічний склад населення внаслідок міграційних процесів в межах селищної ради Асканія - Нова. Матеріали дослідження можуть бути використані як вчителем географії в навчальному процесі, так і учнями, які цікавляться більш детально географічним краєзнавством. Дана робота може стати у нагоді екскурсоводам Біосферного заповідника з метою ознайомлення історії заселення краю на прикладі конкретного населеного пункту.

Основні  міграційні процеси в Україні у першій

половині   ХІХ  -  кінця  ХХ  століття

    Етнічна палітра, яку має сьогодні Україна, формувалася упродовж тривалого часу. Міграційні, етнічні та демографічні процеси не раз кардинально змінювали соціальну будову населених пунктів країни .

     Спрямованість та інтенсивність цих процесів залежала від багатьох природних та соціальних чинників. Міграційні рухи взагалі визначалися змінами кліматичних умов, відкриттям нових природних ресурсів, відкриттями у науці та техніці, геополітичними змінами, економічними кризами, воєнними подіями, дискримінаційною внутрішньою політикою тощо.

       Міграційні рухи різних народів справили неоднаковий вплив на етнічну мозаїчність сучасної України .

        По-перше, вони мали різну інтенсивність. Імміграційний потік одних народів обчислювався десятками й сотнями, в той час як доплив інших народів – десятками й сотнями тисяч.

         По-друге, вони відбувалися у різні часи, неоднаково віддалені від сьогодення. Час перетворив на ніщо наслідки найпотужніших міграційних процесів. Імміграція часом змінювалася еміграцією, а рештки чужинців втрачали характерні етнічні ознаки й зливалися з етнічним оточенням.

      Існує пряма залежність між давністю імміграції етнічно чужого населення та стертістю її наслідків і впливу на сучасну етнічну мозаїчність нашої країни. За сутністю впливу на стан і склад сучасної людності України провідними вченими виділяється декілька характерних періодів:

                 давня міграція: V - ХІІІ  століття

        середня міграція : ХІV століття  - перша половина ХVІІІ століття

                  нова міграція: друга половина ХVІІІ століття – кінець ХХ століття                               сучасна міграція: кінець ХХ століття – початок ХХІ століття

      Тож,  розглядаємо міграцію нову і сучасну, адже датою заснування  селища Асканія-Нова є рік 1828 – перша половина ХІХ століття.

        На думку провідного вченого,період зовнішньої міграції другої половини ХVІІІ – кінця ХІХ століття має свої власні особливості, зумовлені перебуванням більшої частини території України, а від 1945 року всієї сучасної території під Росією. Це великою мірою визначало міграційний обмін України зі світом, перебіг етнічних та демографічних процесів на українських землях.

      Слід відмітити масштабне переселення польсько-українське у 1944 – 1947 роках згідно Люблінської угоди. Прокомуністична польська влада фундаментально взялася за депортацію українців з Польщі. На початку листопада 1944 року перші транспорти з українцями прибули до УРСР. Українці зразу ж зрозуміли, що в сталінському «раю» ще гірше ніж у Польщі.

До 3 вересня 1945 року було виселено 22 тисячі чоловік. Як відомо, Люблінська угода не мала підтримки ні з боку українського, ні з боку польського населення. Переселення поляків до України стало психологічною травмою у свідомості обох народів.

        Нова зовнішня міграція характеризується великою за обсягом еміграцією українців та кримських татар, ще більшою й етнічно різноманітною імміграцією (в якій росіяни кількісно значно переважали інших).

      У першій половині ХІХ -  на початку ХХ століття на південь України мігрують: болгари, гагаузи, серби, албанці, німці, поляки, греки, франко-швейцарці, шведи. Нащадки не всіх перелічених народів зберегли до сьогодні свою етнічну ідентичність.

       Імміграція росіян та еміграція українців, поляків, німців, євреїв, кримських татар у ХХ столітті призвели до збільшення розвитку російської меншості.

      За даними вчених частка росіян в населенні України у 1989 році в чотири   рази перевершувала частку всіх разом узятих чужинців.

      У той же час, частка українців перевершувала частку росіян лише у 3,3 рази.  Велика частина українців та етнічних меншин, зберігаючи свої етнічні назви, мовно та культурно «зросійщилася». Поліетнічна країна початку ХХ століття стала двоетнічною.

      Внутрішня і зовнішня політика російсько-комуністичної держави спрямовувалася на досягнення такого результату з перспективою остаточного й безповоротного етнічного зросійщення всього населення України. Це стосується нової міграції населення другої половини ХVІІІ – кінця ХІХ століття.

      Що стосується міграції сучасної, кінця ХХ століття, на межі 1980-1990 років етнічна структура зовнішніх міграційних потоків зазнала змін.

      Міграційний баланс на початку 90-х змінився на користь вибулих, серед яких відносно велику кількість  становили росіяни та євреї. Кримські татари навпаки поверталися на історичну батьківщину.

     Зовнішня міграція кінця ХХ - початку ХХІ століття сприяла зменшенню етнічної мозаїчності людності України. Завдяки еміграції розширюється коло представлених в Україні народів. Проте питома вага найчисельніших етнічних груп (росіян та євреїв) зменшується. Зростає частка більшості (українців) та спільна частка українців і кримських татар. Двоетнічність населення України стає менш виразною.

        На сучасній етнічній будові країни відбилася імміграція з різних частин світу: Європи, Азії, Африки, Америки. З усіх регіонів Азії є особи в Україні. Західна Азія представлена турками, афганцями, курдами, персами, талишами  та багатьма народами Кавказу.

      З-поміж країн виходу азіатських народів на Україну найбільшу вагу має Російська Федерація. Організовані та стихійні міграційні потоки в СРСР занесли в Україну мільйони «совєтських» людей.

        Кількість європейських етнічних спільнот, представлених в нашій країні, удвічі збільшилася. Третина некорінних європейських народів теж вийшла з території Росії. Крім росіян мігрували татари, чуваші, мордва, удмурти, башкири та інші. З російської Азії прийшли осетини, аварці, чеченці, вірмени, азербайджанці. Але етнічна група росіян чисельно у кілька разів більша за всіх інших етносів.

       Отже, Росія є лідером серед країн походження представлених в Україні немісцевих народів. Та міграційні рухи цих народів можна вважати такими, що не справили суттєвого впливу на етнічну мозаїчність населення України, чого не можна казати про росіян, які мігрували у великій кількості саме у радянські часи у якості «совєтських» в межах однієї країни -  СРСР.

Підсумовуючи все сказане, можна зробити висновки.

      Найвпливовішими зовнішніми міграційними рухами на величину частки етнічної спільноти серед населення були імміграційні рухи росіян з кінця ХІХ до кінця ХХ століття, еміграційні рухи українців до ХХ століття та кримських татар другої половини ХVІІІ – середини ХХ століття,  міграційні рухи поляків, євреїв, німців першої половини ХІХ століття, кримських татар кінця ХХ століття.

    Таким чином, важливою зовнішньою міграцією на кількість представлених сьогодні етнічних спільнот була імміграція десятків мало чисельних народів Росії у ХХ століття. Зовнішня міграція була одним з найголовніших чинників, що зумовила наявність в Україні прийшлих етнічних спільнот, які чисельно становлять близько чверті всієї людності.

      Ми зробили невеликий аналіз міграційних процесів в Україні в цілому, щоб краще зрозуміти міграційні процеси в межах населеного пункту, що досліджуємо та мати змогу порівняти загальнодержавні міграційні процеси з місцевими. 

      Таврійський край –  своєрідний історико-етнографічний район, який визначався мішаним складом населення, порівняно великою його соціальною рухливістю. Історія заселення Херсонщини, як і усієї Південної України в цілому, дуже складне, різноманітне та динамічне явище.

Міграція перших поселенців селища (1828 – 1917)

      Заселення степових районів півдня України розпочалося після приєднання Криму і Таврії до Росії наприкінці ХVІІІ століття.  Почалося інтенсивне господарське засвоєння краю. З метою прискорення цього процесу царський уряд роздавав землі поміщикам, які переселяли своїх кріпаків з різних губерній. Таку можливість отримали і іноземці. Почалися перші міграційні рухи на незаселених степових землях.

     Перший володар земель на теренах нинішньої Асканії-Нова був  герцог Фердинанд Ангальт-Кетенський. Подаємо стислу хроніку появи перших поселенців в Асканії-Нова. Перші німці-переселенці з Саксонії з’явилися в Аканії-Нова у грудні 1828 року. Це були німці-колоністи, що мігрували з Ангальт-Кетена.  

   Завдяки матеріалам, переданим бароном Е.О. Фальц-Фейном до обласного архіву, нам сьогодні відомі прізвища перших поселенців колонії Ангальта в Асканії-Нова. Це паспорт, виданий Подольським  губернатором від 1 жовтня 1829 року, бо проходили переселенці саме через цю губернію.

     Під час приїзду фон Бера, фінансового інспектора, було затверджено назву степу № 71 – Нова Асканія на честь родинного маєтку герцога Ангальта у Кетені. Німецькою New Askania, латиною Nova Ascania. В офіційних російських документах того часу колонію Асканія-Нова називали також Новий Кетен (New Kothen), Новий Ангальт, Чапельська дача, Новая Аскания, урочище Чаплі.

      Та все ж , як стверджують краєзнавці, поселення не було засновано на пустому місці. Тут існував російській сторожовий пост «Большие  Чапли» (нім. Gross Tshaply), названий  на честь поду, де знаходився – Чапельський під, що у перекладі з тюркської означає «велике озеро заросле травою». Пост мав вигляд казарми, де проживало декілька охоронців. Тож, інколи селище називали Чаплі саме з цієї причини.

        Населення ангальтської колонії складалося з німців емігрантів. Архіви зберегли відомості про кількість населення. У 1883 році – 180 чоловік, у 1853 році  -  238 чоловік, у 1856 році після продажу поселення – від 150 до 200-х чоловік. Тож, першими поселенцями були німці – мігранти з Саксонії.

       Своєрідним  пам’ятником, що підтверджує присутність на наших землях перших поселенців-колоністів, можна вважати будинок першої половини ХІХ століття. Це унікальна споруда, яку намагається зберегти коло німецьких краєзнавців, створивши в ньому молодіжний культурний центр та створити музей побуту поселенців з Саксонії. Це один з цікавих будинків, якій має неабияке історичне значення і пов’язаний з першою хвилею міграції до селища.

     Розглянемо другу хвилю міграції в селище Асканія-Нова.

     Другий власник земель – німець-колоніст Фрідріх Фейн, що заснував династію Фальц-Фейнів, широко залучав до роботи у своїх маєтках мігрантів з різних губерній Російської імперії. Особливо багато було жінок-полтавчанок, які відрізнялися працьовитістю та вродою. Їх було найбільше серед найманих жінок. Зі спогадів старожилів відомо, що це були дівчата з села Жовніно (тоді Золотоніжського повіту Полтавської губернії). Нині це Чорнобаївський район Черкаської області. Дівчата в основному працювали прислугою в домі.

       Після повстання селян в маєтку панів Базилевських у Турбаях Полтавської області  у 1789-1793 роках, в степи Таврійського краю були виселені декілька родин. Вони заснували на Чумацькому шляху від Каховки до Перекопу селище Чаплинку у 1794 році.

        Дослідники - краєзнавці стверджують, що правитель Таврійської губернії Потьомкін запропонував державі купити повстанців - турбаївців кріпаків для переселення у північну Таврію.

          Частково представники перших турбаївців мігрували до сусіднього населеного пункту – до Асканії-Нова, яка почала активно розбудовуватися і де завжди були потрібні робочі руки. Тож, сліди турбаївців присутні в певній мірі і  в нашому селищі. Сьогодні можна зустріти прізвища представників перших турбаївців: Помазан, Постриган, Будько, Кулик, Кулиш та інші.

       Цікава етимологія походження прізвища Постриган. Один житель Турбаїв у 1789 році у громадянських паперах  був записаний як Мельничук, по батьку – Григоренко, по діду – Савченко, а на вулиці його родину звали Постригаями.

        Одним з міст на території нинішньої Херсонщини, куди приходив люд звідусіль в пошуках заробітку, була Каховка у ХІХ столітті. Щороку на каховський ярмарок в травні та жовтні місяці  приїздили мешканці Київської, Полтавської, Подільської, Чернігівської та деяких інших губерній. До своїх маєтків Фальц-Фейни наймали понад п’яти тисяч сезонних робітників, в тому числі для Асканії-Нова наймали понад  дві тисячі.  Звісно, були такі, кому щастило і вони залишалися надовго, а можливо й назавжди. Більшість найманих працівників все ж були з Таврійської губернії.

       За даними досвідчених краєзнавців, ярмарки у Каховці були запроваджені в кінці ХVІІІ століття. Оцінивши вигідне географічне розташування поселення на перехресті торгових шляхів, власник Каховки Д.М. Куликовський звернувся до Таврійського Правління з проханням про відкриття торгів у неділю та ярмарків: 1 січня, 9 травня ( день Святого Миколи), 1 жовтня (День Покрова). Прижилися добре дві останні ярмарки. Кліматичні умови та незначна залюдненість краю були головними перешкодами у становленні Новорічного ярмарку.

     Вже з 20-х років ХІХ століття Нікольський та Покровський ярмарки набувають відомості не тільки у Таврійській губернії, але і за її межами. За архівними даними ярмарки збирали до 10 тисяч чоловік.

     З часом Нікольський ярмарок став ринком найманої праці. Зі статистичних звітів відомо, що у 1885 році на  цей ярмарок зібралося близько 25 тисяч чоловік. А через десять років на ярмарок прибуло 24 тисячі робітників з 24 губерній Російської імперії. Деякі дослідники вважають, що у окремі роки приходило до  40 тисяч людей. Без сумніву така велика кількість населення розпорошувалася частково по маєтках поміщиків, хоча деякі з прибулих наймалися для сезонних робіт у великих степових латифундіях.

       Зі спогадів Ободзінської Поліни нам відомо, що  її бабусі Галина та Антоніна (1902 та 1903 року народження) працювали по найму у Фальц-Фейнів до революції 1917 року. Це був один з найщасливіших періодів у їх житті. Дівчатка із багатодітної сім’ї, бажаючи заробити на прожиття, найнялися у маєток Асканія-Нова. Батьки їх проживали неподалік у селі Григорівка. Головною умовою договору було гарно і сумлінно працювати. Субота у маєтку була  банним днем, все навколо прибиралось, йшла підготовка до неділі. У неділю всі йшли до церкви, святково одягнені. Годували добре, демонстрували кіно. Заробітку вистачало на одяг для всієї родини. Тож, це була тимчасова міграція у зв’язку з пошуком роботи.

       Говорячи про міграцію населення в межах селищної ради Асканія-Нова, хотілось би розповісти про родину корінного жителя   Решетняка Леоніда Пилиповича. Його прадід Савелій Решетняк (останній з предків, кого пам’ятають представники родини) мав сина Степана, 1849 року народження, був батраком у Фальц-Фейнів, жив у селищі до 1922 року, похований на старому (біля колишньої кірхи) цвинтарі.  Степан був одружений з Аграфеною Миловановою, мали семеро дітей: три сина і  чотири доньки: Катерина, Іван, Афанасій, Агафія, Пилип, Марфа, Аксінья.       

      Один з синів (п’ята дитина в родині) – Пилип Степанович народився 10 жовтня 1899 року. Працював теж у Фальц-Фейнів, був чабаном, а потім ходив за верблюдами.

    Тобто, представники цієї родини можуть вважатися мігрантами другої хвилі міграції (за нашою власною періодизацію), потрапили  як найманці на роботу до Фальц-Фейнів з віддалених районів Таврійської  губернії царської Росії. Записи про те, що представники роду Решетняків працювали в 1912 році в економії Асканія-Нова збереглися у державному архіві Херсонської області. Цікавий факт – як потрапили представники родини на роботу до Фальц-Фейнів. Голова родини Степан Решетняк пригнав разом з синами Афанасієм та Пилипом сто овець і тільки після цього їх взяли працювати до маєтку. Власник приєднав своїх овець понад тисячу, тобто право працювати треба було заслужити і відстоювати.

Можна говорити і про тимчасову міграцію німців-вчених до селища у зв’язку з заснуванням заповідника.  До 1917 року у селище приїздили працювати такі вчені: Людвіг Хекк, Олександр Браунер, Володимир Бальмонт, Генріх Рібергер, Олександр Шуммер.

Найдовше працював Генріх Рібергер, тож хотілось би окремо розповісти про його долю. Генріх Іванович Рібергер народився 10 травня 1873 року. Батько його служив у Фальц-Фейна прикажчиком. Рібергеру було 25 років, коли він очолив роботу по збиранню матеріалів, препарував експонати для музею.

  Це на початку 20-х років, а вже у 1930 році він був репресований, а 5 червня його просто вигнали з заповідника . Він їде до свого сина Едуарда у Крим . У листопаді 1933 року був заарештований за справою Гуналі О.П. і у лютому 1934 року був приречений умовно до виправних робіт терміном  на три роки .

 Подальша доля Г.І. Рібергера невідома.  Та все ж залишилося його добре ім’я, його гарні справи. Представник німців - колоністів другої хвилі міграції, який так багато зробив для розбудови краю, зник у водовороті  репресії.

    Зробимо певні висновки. Етнічний склад населення у період з 1828 року до революції 1917 року  був таким: спершу німці, як перші поселенці, потім українці з Таврійської губернії, що наймалися на роботу до Фальц-Фейнів, частково росіяни з бідних губерній Росії, які теж прийшли на південь у пошуках роботи, декілька висланих з Полтавщини до Чаплинки  турбаївців, які мігрували до сусіднього селища, яке активно розбудовувалося аж до Першої світової війни.

     Говорячи про цей період, треба відзначити, що на той час у повітах, де проживала більша частина населення губернії, безперечно домінували українці – 68 %, росіян було 11%, румунів 6%, німців 5,7%.

Отже, більша частина населення говорила українською мовою. На початку ХХ століття органи освіти навіть вимушені були запровадити її в повітових школах Херсонської губернії.

     Як відзначає у своїй праці В.Демченко, наш регіон заселявся переважно мігрантами з губерній України, тому частка українців на національністю складала три чверті населення. Тобто росіяни завжди були представниками метрополії політичної, а українці – кількісною народною господарською домінантою, зокрема на півдні  України. Ми теж приєднуємося до цієї думки, а саме, південь України – сільський та український. Хоча селище Асканія-Нова було засноване німцями, вони внаслідок подій не стали у чужій державі основною часткою населення, хоча безперечно зробили свій значний внесок у розбудову півдня сучасної України. Міграція німців була тісно пов’язана з тією політикою, що впроваджував царський уряд у малозаселених тоді степах Таврії.

      Як бачимо, чисельність українського населення у регіоні Лівобережної України на рубежі ХІХ – ХХ століття зростала, за даними деяких дослідників у регіоні Новоросії -  аж на 41%, що бачимо на прикладі нашого селища у той період. Міграційні процеси сприяли зростанню чисельності українців.

    Отже, у той час відбувалася міграція населення з інших регіонів України, це була внутрішня трудова  міграція.   Масове переселення російськомовних заробітчан у часи земельної реформи Столипіна закріпило російськомовний характер поселень на півдні України. Царизм прагнув зробити цих людей знаряддям політики зросійщення і досяг  у цьому напрямку багато.

       Слід підкреслити, що активність міграційних процесів на той час була частково пов’язана з так званою інвентарною реформою, яка проводилася за царя Миколи І у Правобережній Україні через зловживання поміщиків, ігнорування розпоряджень уряду, тиску на селян. Ті, хто з селян не бажав очікувати покращення, йшли світ за очі у пошуках кращого життя на землі малозаселені. Йшли з Подільської губернії до степів Таврійської.  У 50-х роках ХІХ століття на Правобережній Україні число невдоволень селян зростало.

Ті міграційні процеси, що були характерні в цілому для півдня України не обминули і селище Асканія-Нова: поява іноземців –колоністів, переселення українців з густо заселених регіонів на південь, переселення росіян, що йшли на заробітки у степову Таврію.

Таким чином, за роки з 1828 по 1917 відбулися дві хвилі міграції: перша -

заселення земель німцями та друга -  потік робітників українців і росіян, що наймалися на роботу та й частково залишилися назавжди у населеному пункті. Основні етнічні мешканці – спочатку німці, а потім українці та росіяни. Другий міграційний процес сприяв зменшенню німців та зростанню чисельності українців. Політика Російської імперії сприяла зросійщенню краю.

Міграція населення після революції до початку  Другої  світової війни (1917 – 1941)

           За даними дослідників відомо, що  Перша світова війна призвела до зменшення природного приросту українців. Але особливо великих втрат український народ зазнав під час громадянської війни, чисельність зменшилася і на сході, і на заході етнічної території. Звісно, ці процеси не оминули селище.  Близьке розташування біля Перекопу вплинуло на скорочення чисельності населення в Асканії-Нова. Бої за Перекоп між білими та червоними були особливо кривавими та жорстокими.

         До того ж, почав діяти по всій території Росії закон про заборону розмовляти німецькою мовою, почалося цькування німців. Сумнозвісний «закон про ліквідацію німецького засилля» сприяв спланованому нагнітанню підозрілості по відношенню до німців та німецько-російських сімей.

       Головне до чого прагнули у ці часи – принизити етнічних німців, пограбувати їх, скористатися майном, їх власністю. З біллю про це згадує брат засновника заповідника – Вольдемар  Фальц-Фейн: «После октября 1917 года, когда все русские граждане были лишены своей собственности и превратились  в жертвы безграничного насилия, им стали понятны чувства оказавшихся в один момент бесправными  подданных России, выходцев из Германии. Все созданное ими на протяжении веков советская система уничтожила в рекордно короткий срок. В Таврической губернии распространению вражды среди различных народностей всеми фибрами души содействовал губернатор, прозванный сатрапом»

      Треба згадати, що засновник заповідника Ф.Е. Фальц-Фейн  залишив селище після лютневої революції, тож почався рух зворотної міграції. Селище переживало важкі часи невизначеності. Міграція призупинилася. Внаслідок втрати архівів неможливо встановити чисельність населення у ці роки, перебіг подій навряд чи додав росту активізації міграційних процесів.

В Асканії-Нова правління більшовиків почалося з січня 1918 року. Звісно, встановлення нового почалося  крадіжками, вбивствами. До селища прибули «кінні матроси»,  які тероризували місцеве населення так, що важко навіть уявити.

    Важко встановити чисельність населення селища по роках, та все ж деякі відомості маємо. Так, наприклад, у 1926 році в Асканії-Нова за переписом населення нараховувалося 361 господарство, 882 чоловіка, з яких 611 українців, 146 росіян. Як бачимо, кількість українців в селищі  у першій половині ХХ століття  переважала.

         Коли почалося відновлення, до Асканії-Нова залучали кращих спеціалістів, для яких держава створювала відповідні умови. Побудували два гуртожитка на 220 місць.  У 1924 році працювало дві школи – початкова і батрацької молоді, дитячий садок. У 1927 році держава надала для розвитку заповідника 250 тисяч рублів. Побудували готель, нові будинки для робітників і службовців, працював клуб на 400 місць, автобаза. Міграція населення до селища зростала у зв’язку з новими умовами для праці.

 Тимчасова міграція росіян-вчених до селища у зв’язку з заснуванням інституту тваринництва ( до 1941 року) була значною. Перерахуємо декілька імен: Ілля Іванов, Михайло Іванов, Петро Козлов, Леонід Гребень, Борис Фортунатов, Володимир Станчинський, Петро Бєлехов, Василь Лисогоров, Володимир Сукачов. Вчені внесли вагомий внесок у формування наукового центру по комплексному вивченню проблем тваринництва і природоохорони.  Зросла тимчасова міграція поляків-вчених у зв’язку з заснуванням заповідника та інституту тваринництва: Йосип Пачоський, Костянтин Залеський, Микола Підлуцький.

      Приїздять  євреї, в основному теж представники науки. Серед них слід відмітити вченого  - Михайла Соломоновича  Шалита. Після закінчення Київського університету у 1924 році, працював 6 років, вивчаючи рослинність заповідного степу та ботанічного парку. Вчену ступінь кандидата наук отримав не захищаючи дисертацію саме за цінність своїх робіт в Асканії-Нова.

Безумовно багато і українців працювало в цей час в інституті. Слід назвати таких вчених: С.Медведев, І.Перегон, Ю Бондарев, Н.Кравченко, та все ж росіян вчених було значно більше.

      Цікавий той факт, що в Асканії-Нова починали або продовжували свій творчий шлях молоді люди у віці 26-37 років.

     Слід згадати про тяжкі роки репресій в селищі у 1933 році, саме ці перспективні молоді вчені найбільше постраждали: Підлуцькій Н.П.,Нікольській Н.Ф., Шуммер А.А., Орловський Ф.Ф.. Через  декілька років їх було реабілітовано, але до Асканії-Нова вони вже не повернулися.

       Сотні тисяч українців загинули під час репресій 1937-1938 років. Найтяжчі втрати від сталінських кампаній терору зазнали інтелігенція й селянство – дві активні соціальні верстви українського народу. Ті ж самі процеси спостерігаємо в межах селища. Чисельність населення зменшувалася саме з цих причин.

       Отже, цей період характеризується зменшенням населення внаслідок революційних та воєнних подій громадянської війни, а під час відновлення, відбудови, допомоги з боку держави заповіднику – зростанням чисельності та активізацією міграційних процесів у напрямку селища, де життя не тільки наладжувалося, а значно покращувалося.

        Та все ж слід підкреслити, що ці міграційні процеси були пов’язані з діяльністю інституту та заповідника, куди у великій кількості їхали вчені, представники різних національностей, створюючи славу Асканії-Нова як наукового центру.

Зробимо певні висновки. Даний період теж зазнав дві хвилі міграційних процесів. Перший  - призупинення та спад міграцій, другий – активна трудова міграція з певними втратами людськими у період репресій 1933 року, коли однаково постраждали представники різних етнічних груп.

         Міграція населення з 1941 року по 1991 роки

       Період війни спричинив колосальні втрати людності на території України. Кількісно вони були більшими, ніж у будь-якій іншій (крім Росії) країні Європи, наслідком безпосередніх воєнних дій, репресій окупантів і переселень людності.    На початку Другої світової війни у селищі проживало 2960 чоловік. В 1938 році Асканія-Нова отримала статус селища міського типу. Через рік відбулися перші вибори селищної ради народних депутатів. Головним чином населення складалося з робітників інституту – наукові співробітники, службовці, робітники дослідного господарства. В населеному пункті було побудовано 25 житлових приміщень, середня школа, їдальня, працювало дві електростанції, метеостанція, лікарня на 25 хворих. При школі був інтернат для дітей з віддалених сіл та сиріт. У школі перед війною навчалося 514 дітей. Працював клуб (у колишній будівлі Фальц-Фейнів), був власний духовий оркестр.

          Війна внесла свої корективи у чисельність та склад населення. Співробітники інституту відправили тварин у евакуацію. У перегоні 7 отар овець, 4500 голів інших тварин  взяли участь 40 працівників, мешканців селища. В період евакуації інституту (серпень 1941 – жовтень 1944 року) наукова робота була зведена до мінімуму. Регіони, що прийняли евакуйованих: Ставропольська, Ростовська, Саратовська області Росії, Чечено-Інгуська АР, Нагорний Карабах.

        З появою окупантів були встановлені суворі порядки. Декілька жителів селища були розстріляні: родина підпільників Луніних,  вчителі школи Немикін та Степанченко, підпільники Прасолов, Тесленко. Крім цих встановлених імен, є вражаючи цифри про величезні людські втрати за роки окупації. Фашисти розстріляли майже 200 чоловік, понад 300 угнали до Німеччини. Не повернулися з війни 156 жителів селища.

    Окремо слід сказати про німців, що іммігрували до селища у різні часи та з різних причин.

    Під час Другої світової війни  у 1943 році перед наступом Радянських військ виїхала до Німеччини родина Бетхер Розалії (1862-1959), яка під час окупації була перекладачкою у німців. Жінка під час війни врятувала декілька радянських солдат  та офіцерів. Та все є боялася «смершу» і втекла, щоб врятувати родину. Мала 12 дітей.  Повернулася на Україну у 1945 році, дивом не була засуджена. Про це нам розповіла її правнука – Острянська Тетяна. Нащадки проживають в Асканії-Нова і сьогодні. Вони бережуть пам’ять про Розалію, мають її фото та фото двох її синів: Костянтина і Федота.

       Наводимо ще один приклад. Родина німців Янке. За часів правління Катерини Другої предки потрапили до України. Батько – Володимир Рудольфович, родом з Житомирщини, мати – Оберлендер Фріда Яківна, родом з Одещини. Мали гарні будинки в місцях проживання. У 1943 році вивезені як переселенці.  Під час Другої світової війни зустрілися у таборі переселенців у Німеччині, де він був перекладачем, а вона працювала на різних роботах. У 1945 році представники радянської влади « вмовляли» німців повернутися до СРСР. Володимир та Фріда познайомилися вже у Вологодській області у 1948 році, одружилися, мали чотирьох дітей: Володимира, Ольгу, Емму, Лілю (народилася вже в Асканії- Нова). У 1956 році їм дозволили переїхати будь-куди, але не на свою малу батьківщину (Житомир, Одеса). Поїхали до Саратова, у 1959 році на Україну. Оселилися  у селі Питомник,  у бараці, де під час війни німці-окупанти тримали собак. Ось так їх прийняла держава, що «вмовляла» у 1945 році повернутися додому. З часом перебралися до Асканії-Нова, де проживають донині. До Німеччини виїхали двоюрідні брати і сестри – Оберлендер, Гарвард.

         Мігрувала під час Другої світової війни родина греків  Грамматикопуло. Вони жили на Кавказі  у станиці Кримській, але під час війни у 1943 році опинилися в селищі. Родину – матір і п’ятеро дітей гнали до Німеччини з Кавказу. Жінка заховала своїх дітей у підвалах, це їх і врятувало. Донині вони мешкають в Асканії-Нова, а могили двох братів, сестри та матері знаходяться на місцевому цвинтарі. Грамматикопуло Надія Харлампіївна згадує з сумом своє дитинство: як брата били ногайкою, як тяжко було матері, як важко сама працювала на фермі, як загубилися сліди брата Юрка під час війни на довгих 25 років, як будували фундамент під будівлю інституту. У родині Грамматикопуло усіх чоловіків називали на честь когось з предків, щоб не зникли імена Ставрік, Савелій, Юрко.

          Селище було звільнене у жовтні 1943 роки, та наразі невідомо скільки жителів було на той час. Селище залишалося у прифронтовій смузі до березня 1944 року. З евакуації повернулися отари овець, відновив свою роботу науково - дослідний інститут. До Асканії-Нова повернулися працювати вчені – ветерани: Гребень Л.К., Перегон І.Л.. Бозріков К.А., Каплуновський С.П.. Мокеєв А.Е., Байдуганов О.П., Мантейфель П.А.. Лисогоров В.І. Колись ставши жителями селища, вони його вже не покинули. На фронтах війни загинули вчені М.І.Плеханов, Е.П.Нагорний.

             Чимало росіян мігрували до селища у роки війни та повоєнні часи.

Під час війни з Саратовської області мігрувала росіянка Колбутова Серафима, приєднавшись до жителів селища, які евакуювалися з тваринами і поверталися після звільнення від окупації у 1944 році. Донині проживає в Україні, але батьківщиною вважає Росію.

         З Росії приїхала з чоловіком українцем (працював тимчасово на лісозаготівлі у Костромській області)  у 50-тих роках Єременко Алевтина – залишилася теж назавжди. Не шкодувала жодного разу, що мігрувала до України.

         Неодноразово мігрантами у селищі були представники польської етнічної групи населення. Наводимо декілька прикладів.

          Родина Ободзінських – нащадки шляхетного польського роду, які проживали у Познанському та Брацлавському воєводстві. Рід бере початок від Адама Ободзінського, що був під королем польським Августом у другій половині 16-го століття. У Варшаві зберігається книга столбової шляхти. Ксерокопію сторінок цього раритетного видання  сьогодні має родина Ободзінських. Запис польською мовою свідчить про те, що прізвище рідкісне, гербом родини була сокира.

         Родина має відомості про Миколу та Христину Ободзінських. Їх син Валеріан відмовився від шляхетства і пішов служити на флот до царської Росії у 19-му столітті під час війни з Турцією. Служив 25 років, потім одружився на Ганні, у якої були грецькі корені та графський титул, вона вийшла заміж без батькового благословення. Померла у 1903 році, похована у селі Григорівка Чаплинського району. Саме до Григорівки приїхали Валеріан та Анна, де їм дали землю, вони побудували там дім, народили семеро дітей. Валеріан був працьовитим, втратив усі свої шляхетні привілеї, але за відвагу був нагороджений. Один з його синів – Петро одружився на польській дівчині  Марцеліні (теж мали семеро дітей). Один з синів – Леонтій мав чотири дочки: Ельзу, Поліну, Валентину, Людмилу. Поліна у 1969 році приїхала за направленням після закінчення педінституту до селища Асканія-Нова, туди ж у 1971 році забрала свою сестру Людмилу. Тепер нащадки шляхетного роду Ободзінських проживають в нашому селищі.

             До Польщі емігрували двоюрідні брати та сестри Леонтія, зв’язки втрачені внаслідок упередженого ставлення радянської держави до тих, хто мав родичів за кордоном. Леонтій (1914 року народження) пройшов тяжкими шляхами Другої світової війни з першого дня до останнього. Після війни свідомо змінив національність з поляка на українця, повернувшись до Григорівки у 1947 році. Але в родині і донині співають польські пісні, вміють читати польською мовою, бережуть пам’ять про своє польське коріння, шанують як українські так і деякі польські традиції.

            Прикладом внутрішньої міграції в межах колишнього СРСР  можна назвати приїзд до селища у 52 році  випускників сільськогосподарського технікуму міста Хомутець що на Полтавщині.

        Дівчата щойно закінчили учбовий заклад і їх було направлено на роботу в науково-дослідний інститут тваринництва у кількості  десять  осіб.  

 Майже всі вони залишилися на постійне проживання в Асканії-Нова. Отримавши кімнати у гуртожитку, отримавши роботу, маючи перспективи для розвитку,   одружившись, вони стали мешканками селища, яке стало для них новим берегом життя, надій і сподівань.

Чисельною була міграція росіян-вчених після Другої світової війни для роботи у науково-дослідному інституті тваринництва: Герасим Успенський, Зінаїда Спешнева, Інокентій Козлов,  Костянтин Летучев, Володимир Кобзев, Капітоліна Нікуліна, Маргарити Бевольська. Деякі з них і донині працюють в Асканії-Нова.

Міграція вірмен-вчених для роботи в науково-дослідному інституту тваринництва: Мкртич Асланян, Шамунє Асланян. Виїхали з селища після виходу на пенсію.

    На той час у роки радянської влади і існування СРСР переселення вчених не вважалося міграцією, бо зміна місця проживання була в межах однієї країни. Та все ж, це була трудова міграція населення. Невідома загальна кількість населення, але учнів у школі на той час [1950] навчалося 638 дітей.

        Окремо слід сказати про міграцію до селища у 50-х роках, після постанови Сталіна про репатріацію населення. На наш погляд, країна тоді потребувала відновлення, були потрібні робочі руки, кількість населення зменшилася внаслідок війни, тому і був виданий відповідний наказ про повернення до Радянського Союзу. Люди як такі Сталіна взагалі не цікавили, йому була потрібна робоча сила для відбудови країни. 

   Найбільше вражає доля французів, що проживають у селищі – це родина Звегінцевих. Пошук інформації в мережі Інтернет дав дивовижні результати. Є фільм про родину французів, що мігрували на постійне місце проживання. Представники родини Звегінцевих прокоментували більш детально подробиці міграції спочатку до Франції після Жовтневої революції у 1917 році, а потім до СРСР у 1947 році. Два невеличких відеоролика мають красномовні назви: «Сталин позвал, и мы поехали» та «Долгая дорога домой». Дізналися, що 85% тих, що повернулися загинули у Гулазі та тюрмах НКВД. Родина Звегінцевих дивом вижила, старша донька таки змогла повернутися до Франції, всі інші члени родини залишилися на Україні, де живуть донині.

    З Румунії до Асканії-Нова у 1947 році переїхало декілька родин румунів- старовірів. Вони не втратили зв’язок з «малою батьківщиною», зберегли етнічну самобутність, нащадки їх і сьогодні відвідують родичів у Румунії. Та насправді, це не румуни, а росіяни, предки яких були виселені ще за часів Петра Першого. Їх переслідували за віру до старих обрядів і вони пішли через Карпати до Румунії. Там і досі залишилися села з російськими назвами: Стара-Руська, Слава-Черкеська. У Румунії цих переселенців ї досі називають «липовани», тому що колись вони  переселилися у липові ліси, зберегли свої обряди. До селища приїхали десять родин   румунів. Місцеві жителі досі пам’ятають декілька прізвищ переселенців з Румунії.

      Хоча й називали їх румунами в селищі, вони насправді не румуни. Серед російських переселенців до України було багато старовірів та інших «розкольників», які тікали від релігійних переслідувань ще у ХVІІІ столітті. Як відомо старообрядці освоювали регіони після звільнення від турецького  гноблення. Загальна чисельність старообрядців у Бессарабії становила до 30 тисяч чоловік. Було засновано декілька сіл липованами. Отже, насправді це були теж росіяни.

     Цікава і водночас глибоко трагічна  історія міграції до селища представників шляхетного роду поляків Марії та Миколи Долинських з міста  Вроцлава (Польща)

     Познайомилися вони, проживаючи у Казахстані, мали четверо дітей: Ядвігу, Гелену, Станіславу, Романа. Марія у спадщину від бабусі отримала деякі коштовності, прикраси, але у 1933 році, щоб вберегти своїх діточок від голоду виміняла усі бабусині коштовності на відерце зерна.

       Коли почалися страшні роки репресій, одна з дочок Марії у 1937 році була репресована і страчена. Гелена, взнавши про це, покінчила життя самогубством, отруївшись. Роман, втікаючи від репресій з боку Радянської влади, опинився аж у Мурманську, де й залишився назавжди, втративши зв’язок з родиною.

       Ядвіга (1913 року народження) поїхала  на Україну, бо там була старенька дідусева хата. Оселилася у 1939 році у Вінницькій області, там же пережила страшні роки окупації Другої світової війни.

      Все своє життя ніколи, нікому, нічого не розповідала ні про своїх батьків, ні про своїх родичів – настільки закарбувався у її душі  страх перед репресійною машиною Радянського Союзу по відношенню до поляків. Лише перед самою смертю у 2007 році розповіла своїм трьом  донькам Елеонорі, Флорені, Ірені правду про родину, про їх шляхетне польське коріння, про те, що у Польщі є багато родичів, зв’язок з якими був втрачений назавжди ще у 1917 році. Старенька бабуся  вибачилася  за те, що усе життя боялася влади, боялася репресій, боялася втратити дітей, записала їх українцями, не привчила до католицької віри. А дівчата здогадувалися про якусь родинну таємницю, бо їх матуся часто вживала різні польські слова, молилася польською мовою, вміла читати польською, співала пісень.

    Одна з дочок Ядвіги – Елеонора у 1977 році переселилася на Херсонщину до невеличкого селища Асканія-Нова, яке добре фінансувалося з боку держави як науковий центр. Не маючи пристойного житла на Вінниччині , після загибелі чоловіка, вирішила поїхати туди, де сподівалася мати житло і роботу, адже мала вона двох діточок. Тоді на Херсонщину масово переселялися родини з Черкаської, Житомирської, Вінницької областей, густо заселених на відміну від Таврійських степів. Направлення давали лише особам із середньою освітою, тому Елеонора, вблагала кого слід, не записувати відомості про її  вищу освіту, щоб не втратити можливість переселитися  і отримати житло замість того, що мала. З двома дітьми вони жили у колишніх конюшнях пана Вишневського, де вікна були на рівні колін і так темно, що світло горіло навіть вдень. Елеонора почала працювати інкасатором у дослідному господарстві Асканія-Нова, отримала житло, працювала потім у заповіднику до виходу на пенсію. Вона – представник трудової міграції населення до селища.

На жаль, невідома кількість населення наприкінці 80-х років, але учнів було 1100, отже населення збільшилося майже вдвічі проти 50-х років.

     Чорнобильська трагедія теж  спричинила певну хвилю міграції до селища. Повернулися колишні жителі, що виїхали на заробітки до столиці. Статус чорнобильців має декілька жителів Асканії-Нова. Повернулися деякі жителі Києва з метою вберегти своє здоров’я та  своїх дітей від  цієї страшної екологічної трагедії.  

     Підсумовуючи усе вище сказане, зробимо певні висновки. За період з 1941 по 1991 рік селище зазнало три міграційних процеси. Головною тому причиною була Друга світова війна. Перша хвиля – зворотні міграційні процеси: чоловіче населення пішло на фронт, окупація селища, розстріли та вивезення місцевих мешканців до Німеччини, масова евакуація населення у віддалені регіони СРСР, депортація німців у зв’язку з війною, поява греків з Кавказу, але теж це пов’язано з воєнними подіями.

       Після звільнення селища починається імміграція, повернення з евакуації, повернення репатріантів з Франції та Румунії. Це друга міграційна хвиля у післявоєнний  період.

      Третій період – активна трудова міграція у мирний час. Саме через те, що Херсонщина  була не густо заселена, українці, росіяни та у невеликій кількості інші нації мігрували до селища у пошуках роботи, житла.  

Сучасний склад та стан  населення  селища за 20 років

незалежності    України (1991 – 2012)

        На нашу думку, це малодосліджений період в історії селища. Та все ж, можна проаналізувати зміни, що відбулися зі складом населення в Асканії-Нова за 20 років незалежності нашої держави.

       За даними селищної ради сьогодні крім українців та росіян проживає   62 татарина, вірменів – 19 чоловік, турків – 136 чоловік, узбеків – 4,  білорусів – 4, гагаузів – 6. Є представники етнічних німців, румун, поляків, та за різних причин, які ми вже проаналізували, вони втратили свою самобутність, асимілювали свій національний код, записавши своїх дітей українцями. Можливо, це й гарно, не записувати відомості про національність у паспорт громадянина України, але відрікатися від етносу, своєї нації, своєї  самобутності – це злочин і порушення прав людини. Кожен має знати і пам’ятати своє коріння, зберігати свій національний код. Та, як бачимо, були такі часи, коли люди з метою збереження свого життя та життя рідних, змінювали записи стосовно своєї національної приналежності.

     Деякі автори зазначають: будь-які статистичні дані про чисельність українців у сучасному світі є досить умовними, бо не в усіх країнах враховується етнічне походження населення, часто національна належність фіксується за країною виходу іммігранта. Крім того, через брак умов для національно-культурного розвитку українців, їх приховану, а то й відкриту дискримінацію, багато народу приховує свою національність. Вочевидь, такі припущення мають під собою певну реальну основу, однак недостатнє вивчення цього питання, не дозволяє оперувати такими показниками як науково достовірними.

      Остання хвиля міграції до селища пов’язана з появою досить незвичайної етнічної групи для нашого регіону – турків-месхетинців. У цих представників національних меншин є власна історична батьківщина. Чому ж так сталося, що вони мігрували до українського населеного пункту Асканія-Нова?   Прослідкуємо історію однієї родини – сім’ї Агалієвих. Їх предки колись жили на Кавказі. Після Сталінських репресій у 1944 році вони були примусово переселені до країн Середньої Азії. До Узбекистану Ташкентської області поїхала родина Агалієвих, незважаючи на те, що були серед них навіть учасники подій Великої Вітчизняної війни, мали  кілька нагород. Це не врятувало членів родини від переселення. В Узбекистані проживали до 1989 року. Після розвалу СРСР родина змушена була втікати від погромів та різанини – так потрапили на Україну у якості біженців. Представники сім’ї Агалієвих мігрували у 1990 році. Зараз, аналізуючи перебіг подій, вони вдячні народу України, що колись прийняв їх на своїй землі, захистив, надав дах над головою і громадянство. Тож, крім корінного населення в селищі  проживають мігранти з Узбекистану – турки-месхетинці, представники етнічної групи, які переїхали на початку 1990-х років.

      П’ять родин вірмен проживає у селищі. Їх поява пов’язана з початком воєнних подій у Вірменії. Мігрували у 1990 році, селище стало для них новим берегом життя, але вони сумують за батьківщиною, вдома розмовляють рідною мовою, мають невеличку бібліотеку, ведуть обмін книжками, щоб діти не втратили етнічну самобутність, знають своїх предків до четвертого коліна, пишаються їх довголіттям. Так, наприклад, родина Іспірян Сусанни мігрувала з селища Мартуні, дід Петрос Аветисович ( 1846 -1950) прожив більше ста років.

       Декілька родин татарського населення проживає в селі Питомник. Цей невеличкий населений пункт входить до складу селищної ради Асканія-Нова. На прикладі родини Мустафаєвих можна прослідкувати міграцію татар. Приїхали у 1996 році, рід пішов від  Мустафи (1898 – 1986), це найстаріший кого пам’ятають у сім’ї, родичі проживають у Криму, Узбекистані, Казахстані, навіть в Америці. У родині  дотримуються своїх звичаїв, знають їх і називають: жертвоприношення, піст, пам’ять про померлих. Не забувають про день пам’яті кримських татар.

        Як відомо, до корінних жителів України належать і кримські татари, які були примусово виселені з власної землі у 1944 році.  Є такий відомий факт, що перший колодязь у Чаплинському районі був викопаний саме татарином. Татари працювали в селищі же за часів Фальц-Фейна, він їх наймав на роботу як гарних пастухів. Деякі з татар з’явилися в селищі у другій половині ХХ століття, бо намагалися переїхати ближче до своєї історичної батьківщини – ближче до Криму. За офіційними даними за період між переписами населення (1989 – 2001 років) кількість кримських татар збільшилася в Україні в 5 разів. Тож, відповідно збільшилася їх чисельність і в нашому селищі.

      Виявляється, як це важливо знати етнічний склад населення, адже треба враховувати і їх інтереси місцевою громадою, пам’ятати про їхні свята, вітати їх у ці важливі для них дні, поважати їх традиції. А головне навчитися співіснувати на одній території, жити у мирі та злагоді, не допускати жодних етнічних непорозумінь.

       На превеликий жаль, селищна рада не має точних даних про етнічний склад населення. Чому ця проблема нікого не хвилює? Чи не для того, щоб не помічати певних ускладнень, що безумовно мають представники інших національних меншин, а саме: життя далеко від рідної землі, за якою вони сумують, не визнання на офіційному рівні їх звичаїв та традицій, відсутність книжок рідною мовою, можливості вчити рідну мову не лише у родині. Відчуваючи свою етнічну приналежність, невпевнено почувають себе молдовани, які навіть відмовилися давати інтерв’ю з остраху на те, що це може бути використано проти них.

Таким чином, зробимо висновки. За останні два десятиліття етнічний склад селища став ще більше строкатим через міграцію турків та вірмен. Проблему комфортності співіснування різних народів не можна замовчувати. Треба вчитися  жити разом, не принижуючи жодного з етносів, враховувати інтереси представників різних національностей.

Етнічний склад населення Асканії-Нова формувався і змінювався протягом певного часу, починаючи з 1828 року по сьогодення.

         Міграції населення навіть в межах такого невеличкого населеного пункту відбувалися постійно в залежності від історичних подій, зміною політичного ладу і економічного стану , воєнних подій, дискримінаційної  внутрішньої політики.

         Першими мігрантами на території селища були німці-колоністи, які заснували населений пункт, побудували перші будівлі та бараки для утримання тварин. Відомі декілька імен перших переселенців, чий  прах і донині в асканійській землі. Це була перша хвиля міграції на теренах селища. Історичні рамки першої міграції  визначаємо з 1828  по 1856 роки. Чисельність населення сягала до 200 чоловік, більша частина – це німці-переселенці з Ангальт-Кетена  з  Саксонії.

     Зі зміною власника Асканії-Нова деякі перші поселенці емігрували на свою батьківщину, деякі залишилися назавжди і зазнали етнічного перетворення.

    Другою хвилею міграції можна вважати роки більш інтенсивного засвоєння краю за часів Фальц-Фейнів, яким вдалося значно  розширити рамки своєї господарської діяльності та залучити на роботу до своїх численних маєтків робочі руки з різних куточків півдня Росії та сусідніх населених пунктів, що були засновані раніше. Історичні рамки другої хвилі міграції в межах селища Асканія-Нова визначаємо з 1856  по 1917 роки. Чисельність населення невідома, але німці вже не складали більшу частку населення селища. Склад був строкатий, превалювали українці та робітники російського походження.

     Третьою хвилею міграції на території, що досліджувалася, вважаємо період після революційних подій 1917 року, часів громадянської війни аж до 1925 року. Етнічний склад населення значно змінився внаслідок зазначених  революційних та воєнних подій. Чисельність селища невідома, історичні рамки третьої хвилі міграції визначаємо з 1917 по 1925 роки.

       Четвертим періодом міграції в межах Асканійської селищної ради можна вважати період з 1925 по 1941 роки, коли значно змінився склад населення у зв’язку з активною розбудовою заповідника як науково-дослідного закладу, прибуттям мігрантів вчених – науковців. Більша частина мігрантів було з Росії, з наукових центрів, з вищих навчальних закладів. Їх діяльність була пов’язана з роботою в інституті, який щойно був створений. Кількість мігрантів російського походження та певна кількість українського етносу та німців зменшилася у зв’язку з репресіями 1933 року, що не обминули і такий науковий центр як Асканія-Нова. Росіян за кількістю було значно більше ніж українців. Кількість населення сягала 2960 чоловік.

      Завдяки високому природному приростові чисельність у селищі українців до 1930 року швидко зростала у зв’язку з активною трудовою міграцією. Це не стосується такого  періоду  як  період між 1914 і 1922 роками.

      Найтрагічнішим періодом в історії селища Асканія-Нова були роки окупації з вересня  1941 по  листопад  1943 роки. Більша частина населення емігрувала, велика кількість чоловіків назавжди лишилася на фронтах Другої світової війни. Чисельний склад населеного пункту  значно зменшився. Визначаємо цей період п’ятим в міграційному русі в межах селища. Кількість  населення невідома, німців на території селищної ради не залишилося взагалі. З’явилися греки, що були депортовані з Кавказу німцями.

       У післявоєнний період активізувалися міграційні процеси у зв’язки з розбудовою господарства та відновленням роботи науково-дослідного інституту тваринництва. Науковці - росіяни у великій кількості приїздили до селища працювати, певна кількість місцевого населення поверталися зі строкової служби у цей період. Повернулися місцеві жителі з евакуації з різних регіонів Росії, часом з ними приїздили до селища і росіяни.

     1947 рік був роком приїзду  мігрантів-румун старовірів, родини французів, поверталися німці. Цей період визначаємо шостим, він умовно тривав з 1944  по 1950 роки.

Активний потік мігрантів науковців розпочався з 50-х років і тривав майже до 90-х років. У ці роки відбудовувалося селище, у великій кількості з’являються будівельні організації, будуються нові житлові квартали. Значно зросла кількість представників робітничих професій, що мігрували до Асканії-Нова з надією отримати житло, постійну роботу. За радянських часів селище, як науковий центр, значно краще фінансово підтримувався державою, тому потік мігрантів зростав. Цей період умовно називаємо сьомим. Кількість населення в селищі сягала – 4400 чоловік.    

      Восьмим періодом вважаємо роки після отримання незалежності України з 1991 року по сьогодення. Цей період характеризується зменшенням населення селища, головним чином з економічних причин, у пошуках роботи та засобів до існування.

       На початку 90-х років з’явилася нова хвиля міграції турків-месхетинців на територію  селищної ради Асканія-Нова. Коли інші регіони України відмовилися приймати біженців, Чаплинський район прийняв їх у великій кількості.

      Спочатку оселившись в селі Питомник, турки взялися обробляти землю, зайняли   будинки, потім розбагатіли і почали купувати будинки у центрі селищної ради, запрошуючи на роботу місцевих жителів. Враховуючи демографічний приріст у родинах турецьких мігрантів, кількість турецького населення почала помітно  зростати.

     Міграційний рух турків-месхетинців можна вважати таким, що не справив суттєвого впливу на етнічну мозаїчність населення селища, хоча і став досить помітним. У школах зросла кількість учнів-турків. Вони вважаються прийшлою етнічною спільнотою, яка зберігає свою ідентичність, мову, традиції. Належать до нацменшин, бо мають свою історичну батьківщину.

      Говорячи про міграцію населення, слід згадати, що одним з найцікавіших, але водночас найменш досліджених явищ географії, геополітики та геопсихології є притаманний кожній істоті інстинкт території. Тож, коли з’явилися в нашій місцевості турки, неодноразово поставало питання саме про інстинкт території, про національний простір. Інколи це проявлялося у відкритій формі, інколи у завуальованій.

       Автор роботи не впевнений у тому, що турки завжди комфортно себе почувають в Україні, хоча і отримали статус громадян.

      Можна говорити і про національний простір українського населення. Отже, міграція турецького населення у великій кількості на українські землі має певні геополітичні і геопсихологічні проблеми.

      Підсумовуючи результати дослідження сучасного складу та стану населення селища, можна впевнено стверджувати  про мозаїчність складу етнічних груп, кількість населення складає 5273 чоловік, більшість з яких є українцями. Склад населення  - представники 15 етносів.

        Та , на превеликий  жаль, констатуємо те, що більша частина населення дорослого не розмовляє у побуті українською мовою на відміну від дітей, які відвідуючи класи з українською мовою навчання, більш вправно використовують державну мову. Тут ми вбачаємо наслідки політики русифікації, яку було широко запроваджували при існуванні Радянського Союзу, коли мова у всіх була одна – російська, а весь народ називався «совєтским».

       Міграційні процеси, що відбувалися в межах селища за період, який досліджувався, схожі в цілому з тими процесами, що відбувалися по всій Україні. До відмінностей можна віднести лише заснування населеного  пункту не українцями, а німцями та значну кількість росіян, які приїздили працювати до селища у великій кількості за часів Радянського Союзу, бо Асканія-Нова була науковим центром. Розташування населеного пункту неподалік від Криму обумовило появу певної кількості татар, що теж відрізняє наш населений пункт. Мала заселеність регіону була приводом до значної  міграції турків після непорозумінь на їхній історичній батьківщині.

В цілому ж строкатість національного складу в межах селищної ради є характерною для півдня України. Українці складають більшу частину населення, хоча селище на відміну від сусідніх населених пунктів не є україномовним у своїй більшості. Це наслідки політики русифікації півдня України та певних особливостей міграції населення. 

с. Першокостянтинівка

Село Першокостянтинівка засноване в 1861 р. на казенних і пустинних землях переселенцями із Бессарабії . За переказами О.Ю.Григоренка, село П-Костянтинівка засноване на місці татарського аулу Чокрак , що означає «чиста вода».

На цих присиваських просторах татари і ногайці століттями випасали табуни коней та отари овець, не ризикуючи навіть надовго оселитися тут. Та й невеликий аул-зимівля з дивною назвою Чокрак зовсім не був схожий на поселення , в якому можна жити , народжувати дітей і вірити в майбутнє. А далекі наші предки жили і вірили .

Першими поселенцями були Антон Лаврович Божко , Уліян Григоренко які прибули з міста Ізмаїла. Сама назва села виникла на честь ім’я начальника переселенської дільниці Костянтина Івановича, прізвище якого невідоме , але поселенці прозвали його Добросовісним .

В минулому жителі села займалися сільським господарством . Поміщиків тут не було, проте були багатії, які одержали при поселенні 4-5 наділів землі (земельні наділи одержували тільки чоловіки незалежно від віку ). Вони також скуповували землю у бідняків , а також орендували її у великих поміщиків , таких як Фальц-Фейн. Земля одержана у 1861 році, не переділялася до 1917 року, а тому було багато безземельних і малоземельних селян.

У селі було близько 15% багатіїв , які мали у своєму розпорядженні приблизно 75 % всієї земельної площі. Самим багатим був Ю. Різниченко який мав 500 гектарів землі та стільки ж в Криму . Решта 25% землі належало середнякам і малоземельним селянам. Всього в селі нараховувалось десь 40% селян , що мали землю , а 45% її не мали . За землю вони платили подать . Селяни, що не мали насіння, щоб засіяти землю , або не було чим прогодувати сім’ю, попадали в кабалу до багатіїв . Вони позичали в них зерно, а потім віддавали за пуд півтора або за це відробляли .

Приблизно за 200 метрів від села починалася земля Фальц-Фейнів . Якщо потрапила яка-небудь тварина на землю поміщиці, об’їждчик займав її, а бариня була добра говорячи селянину : « Я грошей не беру , прийдеш і відпрацюєш».

Становище селян до Жовтневої соціалістичної революції було настільки поганим , що вони змушені були працювати за шматок хліба по 16-18 годин на добу.

Тяжке становище породжувало невдоволення селян існуючим ладом. Під час заворушень у 1905 році селяни П-Костянтинівки разом з селянами з інших сіл пограбували маєток поміщика Фальц- Фейна в Преображенці.  Вони забирали і розподіляли між собою зерно , худобу І сільськогосподарксьий інвентар .

З І березня 1917 року створена П-Костянтинівська волость та П-Костянтинівська сільська рада . Членами волосної управи були — Яворський Іван, Слива Олексій , Платонов Григорій , Лавриненко Прокіп, Захаренко, Тищенко, Пихидчук, Шпаченко. Голова - Майоров Ілля .Склад населених пунктів , які входили до П-Костянтинівської волості: П-Костянтинівка , Строганівка,  Друга Олександрівна, Григорівка, Павлівка, Іванівка, Хлібодарівка, Ново Каїри, Ясна Поляна, Каршанчики . П-Костянтинівська 1 волость проіснувала до 1923 року .

Бідна частина селян з радістю зустріла звістку про перемогу збройного повстання у Петрограді. В січні 1918 року в селі проголошено Радянську владу . Почалося розкуркулення , але не завжди справедливе . Забрані землі в тягло , реманент розподіляли між біднотою.      

В роки громадянської війни деякі селяни воювали в складі партизанського загону , командиром якого був Ларіон Баржак .В січні 1919 року цей загін не дав змоги денікінцям проводити мобілізацію , а при з’єднанні з Каланчацьким , Водянським , Н-Сірогозьким і іншими загонами] в складі чотирьох полків вели боротьбу з денікінцями .

Запеклі бої з білогвардійцями йшли в районі села П-Костянтинівки в і кінці березня 1920 року . Близько 500 ворожих вершників почали обходити- фланг нашої оборони . На допомогу частинам естонської дивізії прийшли , кіннотники В.М.Примакова в розпал бою наспіли частини 1-ї та 3-ї кавалерійських бригад під командуванням П.О.Сметанникова. Втративши близько 200 вершників і 50 підвод, ворог панічно відступив за Перекоп.

В листопаді 1920 року було визволено П-Костянтинівку і відновлено ^; Радянську владу. Першим представником Радянської влади в селі став Н. М.Костріков. Влітку 1921 року був неврожай через посуху. Люди залишилися без хліба .В грудні 1920 року було організовано комітет незаможних селян (КНС), а його головою став житель села В.Я.Піпакович. КНС організував . супряги. Це сприяло тому, що більша частина земель , у т.ч. бідняцьких та сімей червоноармійців , була засіяна. Держава не залишила в біді селян . Населенню Дніпровського повіту, в т.ч. й П-Костянтинівки, 1922 року було роздано 110 тис. пудів зерна . КНС впливав на хід забезпечення безземельних селян землею . Він проіснував до початку колективізації.

В 1927 році почали організовуватись ТСОЗи. їх в селі було чотири . Першими головами цих товариств були П.Ф Ковтун, П.М.Пихичук,  Н.Є.Касьяненко, О.П. Перекрестенко . Далі на базі ТСОЗів виникали сільськогосподарські артілі ,їх було Проведення суцільної колективізації селяни сприймали по-різному . Бідняки , яким не було що втрачати , сподівались на те , що ці зміни покращать їх нелегке життя , але були люди , які не хотіли віддавати до СОЗів нажите нелегкою працею добро . Так Григорій Корж вважався освіченою людиною ( закінчив 4 класи церковно-приходської школи), він ^ говорив, що до товариства не вступатиме, бо це діло добровільне. Але за такі слова його та інших селян було заарештовано, деякі з них додому так і не повернулися .

Страшний голодомор 1932-1933 років не оминув і П-Костянтинівку . І Він забрав життя близько 150 чоловік І хоча точної цифри ніхто не знає . Люди мерли сім’ями, але не йшли на злочин та гріх .Очевидці тих далеких Щ страшних подій згадують про них зі сльозами на очах .

Ознаки голоду з’явилися ще у 1929 неврожайному році, особливо страждали від нього бідняцькі господарства . Наступні 1930-31 рр. були більш благополучними , але на ці роки прийшлося масове розкуркулення та  непосильні хлібозаготівлі. Майже вдвоє скоротилась товарна маса зерна. ці ж роки пройшла масова колективізація . В колгоспи «заганяли , так як із них було легше викачати хліб, ніж узяти в одноосібника».

«Пролетарі» , так говорили на представників влади селяни , ходили по - хатам і відбирали в людей останні харчі, не дивлячись на плач дітей і умовляння батьків пожаліти .Ховали люди останнє навіть за іконами , бо вважали , що за святинею дивитися не будуть , але марно .Забирали навіть казан з варивом , якщо бачили , і самі їли на очах голодних дітей .

Багато людей , діждавшись , коли наллються колоски, темнотою повзли на поле , щоб поїсти молодого зерна .Часто голодні люди , наївшись досхочу того зерна, там і помирали. Людей розганяли охоронці, залишалися лише трупи на полі .їх збирали і кидали у Феєнську яму ( На честь багачки Софії Фальц-Фейн , яка жила в селі Каїри . Рів цей був виритий ще до революції)»(спогади Михальченко Ніни Григорівни).

Селяни намагалися ховати зерно в ямах, виритих на подвір’ї і навіть в хатах. Називалися вони горлові , бо зверху яма була вузька, а донизу широка. Її вистеляли соломою і сипали зерно . Шукали зерно загостреними прутами (штемпеля). Серед «пролетарів» , що забирали зерно , очевидці згадують, були Табунщик, Довгенко, Кравченко (головний у них був).

Прийшов страшний 1933рік. В кінці зими 1933 року голод набрав страхітливих розмірів . Кожен день у селі ховали померлих від голоду селян фізично виснажені люди ледве могли вирити неглибоку яму , щоб поховати когось з рідних . Залишившись зовсім без харчів люди їли лободу, кріп, пасльон, катран, білечко (цвіт акації). Можна сказати паслися, як худоба. В селі не було ні собак, ні котів - з’їли . А в цей час біля причалу Херсонського елеватора швартувалися іноземні пароплави, на які грузили пшеницю . День і ніч пливла золота пшениця у трюми пароплавів, а на вулицях вили холодні вітри, оплакуючи похорони за похоронами . Селяни знали, обурювалися, що хліб , який не бачать їхні діти, продають за кордон, але бунтів у селі не було .

Можливо через зневіру і втрату рідних та близьких в 1933 році жителі села зруйнували одну з кращих церков північного Причорномор’я . Говорили, що дзвони її було чутно аж на 20-30 кілометрів.

Та навіть після таких страшних подій люди не опускали рук, сумлінно робили свою нелегку справу . В 1935-1936 роках в колгоспах почав поширюватися стахановський рух . Першим стахановцем була ланкова колгоспу «Агрошлях» М.Тимошенко.

До встановлення Радянської влади на селі існувала чотирикласна (початкова) школа, де навчалося менше 40 чоловік . В 1927 році створено неповну середню(семирічну) школу. В 1929 році при школі було організовано лікнеп. Неписемність серед населення села ліквідовано до 1934 року . В1924-1927 роках в початковій школі працювали : подружжя Карасьов Лука Максимович (директор) та Надія Венедиктівна. Батвіиовська Софія Василівна, Віра Семенівна Пироженко.

У 1927 році в селі був відкритий сільський клуб, будинок-читальня , бібліотека, медичний пункт.

Партійна організація створена в 1929 році, її лідером був товариш Красильников . Комсомольська організація виникла дещо пізніше , у 1930 році.

Люди мирно жили і працювали, коли розпочалася Велика Вітчизняна війна .У перші ж дні після нападу Німеччини на Радянський Союз до лав армії записалося 470 жителів П-Костянтинівки. На війні, як і в мирному житті, першокостянтинівці демонстрували силу і мужність. Двоє уродженців села , М.Тимошенко і В. Шелест за героїзм , проявлений в боях з ворогом, були удостоєнні звання Героя Радянського Союзу. Ще 250 учасників війни нагородили орденами та медалями різного ступеню.

З війни не повернулися 167 першокостянтинівців. Вони віддали свої життя за наше світле сьогодення .В 1975 році в честь наших воїнів-односельчан споруджено обеліск.

Поки чоловіки воювали основний тягар у проведенні всіх робіт випав на жінок, підлітків, стариків . Вони встигли зібрати врожай, а коли наблизився фронт, відправляли на схід колгоспну худобу, трактори, ком­байни 

Не дивлячись на втрати, фашистські війська рухались все далі. Перед самим приходом німців в село, працівники сільської ради попередили людей, що в цих місцях будуть йти запеклі бої, і щоб вони йшли далі в села. Ночами старожили села, дід Григоренко, Мина Михайлович Пихидчук, проводили людей в Софіївку, Курганівку, Хрестівку .Це були, в основному жінки, діти, підлітки .Коли німці захопили село і лінія фронту перемістилася далі, люди повернулись до своїх хат. Вибухами було пошкоджено декілька хат та спалена школа.

Під час німецької окупації на П-Костянтинівку та Григорівну був оди комендант. Старостами в селі були : Кибальченко Порфентій та Чумаченко Микола. Також було три поліцая : Винник Данило, Божко Донник та Потапенко Семен .Але людей вони не ображали, не знущалися.

Німецька влада заставляла людей працювати.: зробили десятки, в кожній десятці був десятник -наглядач. Важка то була праця, сіяли волами та коровами, худобу різати не дозволяли, лише хвору і то за дозволом.

За спогадами Божка П.Л., в селі жила тітка на прізвисько Капирка, вона допомогала партизанам, вони їй ніби документ навіть якийсь видали.  Звільнили від окупантів П-Костянтинівку 31 жовтня 1943 року, але до квітня 1944 року тут була прифронтова зона і велися бої.

Ось як згадує той час російський письменник Едуард Асадов, який  приймав участь у звільнені П-Костянтинівки від ворога : « Весна.. .Короткая воєнная весна в трех километрах от Перекопа . Меньше трех месяцев осталось до самих трудных боевых событий. Выпала короткая вешняя передышка перед тем, как всем нам ринуться в бой. И ничего существенного, кажется в эти месяцы не призошло, но и тепер, спустя столько лет, встречаясь с другом моим И.Р. Турченком мысленно обращаясь 1 минувшим дням , мы частенько вспоминаем Перекоп, Сиваш... И ту короткую фронтовую весну...          

Я смотрю сейчас сквозь далекие-далекие года на эту фронтовую весну , на село Первоконстантиновка, что весело и беспорядочно рассыпалось полукольцом вокруг Сиваша, на крайнюю хатку возле мельницы, засмотревшуюся в недвижную холодную воду, и на хозяйского сына, двухлетнего карапуза Петю Бондаренко, который мчится через двор за кошкой ... Немного позабавившись с Петей , мы вносим его , озябшего в хату , и он , устремившись в кухню к матери , шумит:

- Ачу казаком, отком!-что в переводе на обычний язык означает: - Хочу казаком, летчиком !

Мать его , невысокая , рыхлая , рано постаревшая женщина, проводившая на фронт мужа и старшего сына, грустно улыбается и , смахнув слезу , гладит «летчика» по голове . У нее есть еще один сын - Ваня .Ему двенадцать лет.

Это тихий и очень серьезный мальчик, рано познавший и заботы , и лихолетье войны .Несмотря на свои малые годы , он в доме мужчина, хозяин, хлебороб. И мать во всем с ним советуется. Она и двое ее сыновей живут в комнатке при кухне, где печь и лежанка и где им относительно тепло и спокойно.

Единственная в доме просторная комната отдана нам - четырем офицерам и трем нашим ординарцам. Офицеры - это я, Турченко, Гедёйко и Синегубкин, а ординарцы - Романенко , Мельников и Тимошин . И живем мы сейчас в невообразимой для войны роскоши, под крышей и в тепле , где мы можем снять на ночь сапоги и ремень , расстегнуть и даже снять гимнастерку, а придя с холода, согреться на великолепной печи .»

Багато з тих, про кого розповідає Е.Асадов в своїй документальній повісті «Фронтова весна» загинули і поховані в першокостянтинівській та кримській землі. «У них било множество имен : Константан Кочетов , Николай Пермяков , Алексей Бурцев, Миронов , Шангелая , Семенов и еще, и еще и еще... Будем же делами нашими достойны их мужества» ( Е.Асадов )

На двох братських кладовищах радянських воїнів , загиблих у боях за звільнення Крима весною 1944 року і похованих в селі, в 1961 році поставлені пам’ятники.

По війні довелося відбудовувати село і господарство . У дуже важких умовах відроджувалося господарство колгоспів . Не було приміщення школи. Не вистачало робочих рук , техніки, коштів , бракувало посівного матеріалу На обробітку землі використовувались коні, яких залишила військова частина, а також уцілілі воли та корови колгоспників .

Але люди наполегливо працювали . З року в рік збільшувалася врожайність , зростало поголів’я худоби підвищувалася її продуктивність .

За період з 1946 року по1962 рік в селі було збудовано клуб на 300 місць восьмирічну школу, колгоспну майстерню І бібліотеку , будинок відділення' зв’язку , магазин , збудовано 150 та капітально відремонтовано 105 житлових будинків. На території села знаходився колгосп імені Горького . 27.01.63 року він переіменований в «Червоний Сиваш» , який мав 6065 гектарів орної землі674 гектари пасовищ, 36 гектарів садів . Колгосп мав 30 тракторів , 12 зернових та інших комбайнів .

Великий вклад у відбудову та зміцнення села та колгоспу зробили прості ^: трудівники та керівники господарства, які очолювали його в різні часи . Це С.О.Бондаренко,-Л.С.Пордзинський , Л.С.Клюйко , А.П.Шкворченко та В.І.Вельчев .Під їхнім керівництвом у 1961 році було проведено водогін, а в 1968 році село було електрифіковано . До того часу електричне світло У Першокостянтинівці бачили лише під час демонстрацій кінофільмів , які зрідка привозили в село .На початку 70-их закладено гарний парк - радість і гордість жителів села.

У 1994 році на базі колгоспу «Червоний Сиваш» організовано КСП «Присиваське», яке проіснувало чотири роки і теж було реорганізоване у ВОК (виробничо-орендний кооператив) «Присиваський» . У 2000 році господарство працює з прибутком та розвивається — придбано 4 трактори, культиватори, дискові борони , ПДТ .Господарство одержало найбільший валовий збір зерна в районі - 5,5 тис. тон , переведено на оренду збиткове тваринництво , що скоротило втрати в 2,5 рази . Рентабельність по господарству 51,7 %. Не дивлячись на те, що чимало людей пішло працювати на кримський завод «Титан» у господарстві вистачає кадрів для виконання виробничої програми ( середньорічна кількість робітників - 212 чоловік)

Але політика розпаювання земель та майна господарства привела до того,  що через кілька років воно стало банкрутом . Селяни, більшість з яких не . мала роботи , а відповідно і коштів на проживання , продали багато техніки, будівель на розбір . П-Костянтинівка, як і багато навколишніх сіл, переживає далеко не кращі часи . Але селян годує земля, так було завжди ,  і зараз все більше людей вчаться заробляти гроші, працюючи на своїй рідній землі. І поки є люди, які живуть і працюють на землі своїх дідів- прадідів , буде жити і село і, сподіваємось, змінюватися на краще .

Всі ми - діти однієї матері-землі. Наше село - частинка кожного з нас

Не даймо згинуть ми селу,

Вкладаймо силу все нову .

Духмяні пахощі збирайте

І сонце на зорі стрічайте ,

Материнську мову не забувайте,

Красу земну нащадкам передайте!



Весілля у Першокостянтинівці.

Весілля на селі – то свято, на якому гуляли всі  - від мала до велика .

 Ось як гуляли весілля  в не таке давнє минуле у Першокостянтинівці .

Якщо хлопець з дівчиною вирішили побратися , то домовляються про весілля . На попередньо  визначений день парубок чи його батько запрошують  двох , середніх літ чоловіків у свати . Частіше всього це родичі чи хороші знайомі . За старшого свата беруть  людину , яка вміє доладно і дотепно вести діалог . Йому допомогає  інший сват . З хлібом , зав’язаним у рушник , староста зі сватами та молодий увечері йдуть до дівчини .

  Свати заходять до хати батьків дівчини  , вітаються  і ведеться така розмова з батьками .

  Батько : А що ви за люди і звідки прийшли ?

Староста : Ми мисливці з сусіднього села .

Батько : Щось ми таких мисливців не зустрічали . Ви ,бува, не жартуєте .

Староста : Та де вже  нам до жартів . Оце як випала гарна пороша , вирішили ми спіймати дві ягниці , щоб пошити шубу для дівиці наймолодшого нашого стрільця . Довго ходили і натрапили на два сліди . Один повернув на село , а другий – до вашої хати . Тепер звідси не підемо , поки не покажете ягницю .

Мати : Ягниці у нас немає , а дівчина на виданні є .

Староста (з радістю) : А ми люди не горді . Немає ягниці , то приведіть нам дівицю.

Батько : Якщо не вміла язика за зубами тримати , то проси дочку до хати .

Заходить дочка стримано вітається . Гості кланяються .

Староста : Так , це те , що нам треба .

Підносить хліб дівчині  . Дівчина бере хліб і передає його матері .

Господарі подають вечерю , починається розмова . Батьки та свати вихваляють дівчину та хлопця .  Потім питають згоди на шлюб у дівчини .  Якщо дівчина згодна , то пов’язує старостів і нареченого рушниками .

Дівчина , яка подала рушники вважається засватаною.  Після того , як старости домовилися з батьками (засватали) , молоді ідуть до батьків молодого і запрошують їх до молодої . Там батьки домовляються про весілля .

                       Запрошення на весілля .

Молода з дружкою , а молодий з дружбою запрошують гостей на весілля , заходять у кожну хату . При цьому кажуть: «Просили батько , просили мати і ми просимо на хліб , на сіль , на наше весілля .»

                                  Весілля .

Починається обряд прощання з дівуванням  . Мати садить молоду на стілець . Дружки розчісують її і вдягають весільний одяг . Зі своїми гостями поспішає молодий , щоб вести молоду до вінця .

 Молодий зі сватами стоїть біля воріт . Біля молодої , зазвичай , стоїть брат вимагає викуп . Бояри дають гроші , а брат торгується . Після цього молодий кладе гроші (значно більше) . Брат забирає гроші і пропускає молодого до молодої .  

Молодий веде молоду до шлюбу . Коли молоді виходять з двору , їх обсипали гріщми , цукерками , житом , щоб багаті були .  Після вінчаня молоді йдуть до молодої .  По дорозі їм перетинають дорогу хлопці  - переливають дорогу водою . Дружки пригощають  хлопців горілкою . Молодий бере молоду і переносить її.

Батьки зустрічають молодих біля порогу – батько з хлібом і сіллю , а мати з іконою . Вони благословляють і цілують дітей . Молоді тричі кланяються , дякують , цілують ікону , хліб та йдуть до столу . Батьки запрошують гостей .

Молоді сідають за стіл на почесне місце – посад . Сідають дружки , бояри  та всі гості .

Погулявши у молодої  весілля переходить гуляти до молодого .На порозі ,б іля дверей стоять свекор і свекруха  з хлібом і сіллю на рушнику . Молоді підходять до них , тричі кланяються . Свекри цілують молодих і заводять додому .

  Під час застілля  відбувалося обдаровування молодих . Гості давали дарунки ,  а у відповідь від весільного батька отримували чарку горілки та шишку .Даруючи гості промовляли : Даруємо вам бурячок , щоб Іванко не любив чужих жіночок .

Даруємо вам подушку , щоб Марійка народила на той рік  Ганнусю і Андрушку.

Даруємо вам гроші мідні , щоб ви не були бідні .

 На застіллі відбувалось ще кілька обрядових дійств , що своїм корінням  сягають сивою давнини -  викрадення молодої та її туфлі . Дружко молодого повинен був домовитись і дати грошей за молоду , а якщо крали туфлю – то за туфлю  викуп . Іноді в повернуту туфлю наливали горілку , яку він мав випити .

 На  кінець весілля відбувався  обряд «роздягання молодої» . На середину подвір’я ставили стілець , на нього клали подушку . Свекруха садить молоду на стілець . Старша дружка знімає вінок з молодої і одягає його собі . Потім свекруха зав’язує молодій на голову хустку .  У цей час розігрується така сценка : дівчина ,яка перша сяде на стілець після молодої, перша й вийде заміж .

Свашки ведуть молодих на шлюбну постіль .

 На наступний ранок до молодих приходять гості молодої і приносять їй їсти .

Катання батьків. Гості батьків катали на тачці на гіллях, намагаючись завезти їх і висадити у калюжі. Щоб не завезли їх у глибоку калюжу або не перекинули в рівчак, вони «задобрювали» коней горілкою. Так гуляли майже до вечора. Так само катали батьків у молодого.

Потім починається збирання курей на вечерю. Одного з чоловіків одягають молодою, а жінку – молодим(ряджені молоді). Усі інші вдягаються в циганів, лікарів тд. Вони ходять до тих хазяїв, які були запрошенні на весілля і беруть у них по курці. Ідучи дорогою, «молодий» та «молода» кланяються людям. Цей обряд проходить весело, з піснями і танцями. Після того, як назбирали курей, кухарки готують вечерю, і гуляння продовжується. 

Весілля на сучасний лад .

Сучасне  весілля у Першокостянтинівці вже мало схоже на те, давнє. Нині урочиста реєстрація шлюбу відбувається в приміщенні сільської ради . Тепер менше глядачів і зівак іде дивитися на молодих додому. Весілля здебільшого гуляють у кафе спільно від молодого і молодої. Запрошених іноді буває до  100 чоловік , але частіше менше . Обряд фіксують на відео- та фотоплівку. «Компанія велика, тому гарного ладу в піснях немає. Молоді люди вже не знають не лише весільних пісень, але хоча б народних українських, соромлячись їх співати»…

Спростилися обряди, натомість урізноманітнився асортимент і збільшилася кількість страв, а що вже витрати зросли... Весільний обряд раніше був скромніший у приготованих стравах, але незрівнянно багатший на пісні, веселощі, дійові ролі, обрядодії, ходи-переходи. Навіть у тяжкі гіркі післявоєнні роки, після важкого трудодня, повертаючись додому, молодиці співали-виводили українських пісень. Місцеві жителі були колись надзвичайно співучими… З 1970-х років, поступово в селі  співати ставало немодно, дівчата аж соромилися того співу. Можливо, цьому причиною стала духовна деградація тогочасного населення під впливом безликої совєтчини, яка в даному випадку знебарвлювала оригінальні прояви українськості.

Чи не тому, що не знаючи послідовності красивих, магічних обрядодій, нині про рівень весілля судять за кількістю та асортиментом страв на столі та вартістю весільного вбрання молодої? Від давньої співучої  краси сільського  весілля нині не лишилося майже нічого. 

 

                      









                      с. Хрестівка

Напишу я слово про село…

Світле і ясне, з білими хатками і теплими стріхами. Веселе і привітне як добре слово, і просте, ніби створили його не робочі людські руки, а сама природа, немовби виросло воно, мов волошка у весняному степу.

Опишу його неповторну зовнішність, привітну й веселу, а часом й сумну. Влітку  і взимку, весною і восени пригортає воно нас до себе своїми батьківськими крилами. Здається, щезни воно – і спустіє земля, заросте бур’яном, споганіє.

Живе моє рідне село своїми неповторними людьми – трударями, нащадками славних Турбаївців.

Село Хрестівка засноване у 1908 році  серед безкрайніх Таврійських степів. Назва походить від географічного розташування (перехрестя доріг із півночі на південь; із заходу на схід).

Першими поселенцями були жителі Чаплинки,  які в період столипінської реакції змушені були кидати свої господарства і йти на хутори.

 Першими поселенцями були 22 хліборобські сім’ї (Фурса Терентій Леонтійович, Кулик Тимофій Іванович, Білий Михайло Христанович, Драч Захар та ін.).  в той час в околицях села було багато хуторів та окремих дворів. Більшість їх назв походили від прізвищ поселенців: Анголівський, Масютки, Дашковський, Павлови, Жихарі, Арлам, Хлібодарівка, Ясна Поляна та ін.

Більшість з них зникла, а деякі переросли в села (Надеждівка, Хлібодарівка, Ясна Поляна).

Засновниками хуторів були господарі-одноосібники, які мали в своєму господарстві від 50 до 80 десятин землі. Крім господарів, навколишніми землями володіли й поміщики:  Сербін В.М. – 300 десятин, Стас П.Й. – 500 десятин.

Поряд з цим жителі села Хрестівка були майже безземельними (мали лише невеликі присадибні ділянки).

Господарство радгоспу «Чаплинський» налічувало:  тракторів – 44, комбайнів – 25, плугів – 42, культиваторів – 20, тракторних сівалок – 20, сінокосилка ШК-2 – 1,  молотарок – 4. за рахунок цього з кожним роком зростала продуктивність праці. Серед робітників особливо виділялись наполегливістю: Іващенко В.Д.,  Кулик І.В., Кулик М.В., Буйна А.І.

14 вересня 1941 року фашистські війська захопили територію Чаплинського району.

Переважна кількість чоловіків пішла на фронт захищати Батьківщину від загарбників.     Серед них: Власенко П.В., Іващенко В.Д., Кулик І.В. Вербівський П.С., Маршалковський Л.К., Люля П.К., Шахов М.Д.,    Кручененко І.Й., Ткаченко І.М., Харченко Г.Д., Овдієнко С.Г., Яковлев Ф.А. та ін.  Більшість  з них так і не повернулись із фронтів Великої Вітчизняної: Білобров Н.А.,     Власенко П.М.,     Густенко П.М.,   Крашевський С.М.,   Кубряк Т.Е.,    Кротенко І.П., Науменко Г.Г., Супрун М.П., Супрун Р.П., Яковлев Ф.А., Ніцак Р.І., Ніцак С.І., Ніцак А.І.

Визволення Херсонщини від німецько-фашистських загарбників розпочалось восени 1943 року. Наш край визволяли бійці та командири четвертого українського фронту під командуванням генерала  Талбухіна.

А 31 жовтня почалося визволення селища Чаплинка. Це зробили частини 19 гвардійського танкового корпусу і 4 гвардійського Кубанського кавалерійського козачого корпусу.

Десята гвардійська кавдивізія відбила більше п’яти контратак ворога, знищивши більше сотні солдат та офіцерів противника. О 12 годині 31 жовтня 1943 року територія селища Чаплинки повністю очищена від ворога.

Село Хрестівку звільнено від фашистів 30 жовтня 1943 року.

Після визволення починається  повномасштабна відбудова. Але переломним для долі села був 1963 рік. В цьому році відбувся Жовтневий Пленум ЦК КПРС на якому було затверджено план розвитку радгоспу «Чаплинський», зокрема закладено кошти на будівництво  зрошувальної системи. Це дозволило за короткий період ліквідувати відставання по виробництву сільськогосподарської продукції.

Значні для села

історичні події

З квітня по грудень 1918 року село Хрестівка, як і вся Чаплинська волость було окуповане німецькими військами, а з грудня 1918 р. по березень 1919 р. – військами Антанти.

З серпня 1919 р. по січень 1920 р. дана територія була захоплена Денікіним. В січні 1920 р. Червона армія звільнила Чаплинську волость, до якої належала Хрестівка, від Денікінських військ.

14 квітня 1920 р. почався штурм Турецького валу. Протягом  декількох днів йшли жорстокі бої, але вигнати з Криму врангельців  не вдалося.

З червня по жовтень 1920 р. під   командуванням М.В.Фрунзе у складі 15-ої, 51-ої, 52–ої стрілецьких девізій форсували Дніпро, створивши Каховський плацдарм. Війська Фрунзе розширили плацдарм, відтіснивши Врангеля до Криму, звільнивши при цьому Чаплинську волость і село Хрестівку.

Жителі села активно брали участь у боротьбі проти ворогів.

З 1920 року у селі остаточно встановлено Радянську владу. Серед її організаторів були такі мешканці: Парфьонові Панас Іванович та Василь Іванович, Гришко Михайло Якович.

Поступово налагоджувалося господарство. З бідняцьких господарств були створені  колективні господарські об’єднання (СОЗ). В цей час збільшується кількість селян-середняків.

Особливо важливе значення  для піднесення сільського господарства мало  кооперування окремих господарств.

У 1920 році на великій території, до якої входили і землі с. Хрестівки, було організовано радгосп «Червоний Перекоп», який пізніше було розділено, з його частини створено радгосп «Чаплинський».

В цей час в селі відкривається семирічна школа (1930р.). У 1935 році школу вже відвідувало 140-150 учнів. Директором школи   був Безпалов Антон Карпович. В цьому ж році почав свою роботу медпункт та клуб.  Для неписьменних дорослих було організовано лікнеп. У побут населення входить радіо, художня та періодична література.

В період з 1929 по 1941 рік село значно збільшилось, його територія складала 17000 га землі.

З 70-х по 80-ті  роки ХХ ст. господарство займало провідні позиції  в галузі виробництва. Значно покращилось життя людей, побут, дозвілля. Значна увага приділяється благоустрою  населеного пункту: всі вулиці асфальтовано, газифіковано, освітлено. У 1970 році  до сторіччя від дня народження В.І.Леніна в селі розпочалося будівництво нової двоповерхової школи.  будується нова будівля дитячого садка, торговий центр. Зростає увага населення до періодичних видань. За статистичними даними у 1978 році виписують газет – 2760 екземплярів, журналів – 629. в цей час в побут селян ввійшли телевізори, холодильники, мотоцикли, легкові автомобілі. Значно зростає якість медичного обслуговування. Відкрито амбулаторію, де в період з 1972 по 1990 рік працювало 13 кваліфікованих спеціалістів.

1989 рік – переселення турків-месхетинців із Ферганської долини (Узбекистан).

Село жило і розвивалось, але прийшли буремні 90-ті. Спочатку господарство непомітно  почало занепадати. Але не витримавши  так званих «аграрних реформ» повністю зруйнувалось. Всі земельні угіддя, які належали радгоспу «Чаплинський» розпайовані між селянами (кожен селянин отримав близько 5 га орної землі). Починається новий етап в житті села. етап боротьби за виживання, пошуку нових шляхів, випробувань, мрій і сподівань на краще.

Сучасний  стан села

Станом на 01.01.07р. населений пункт має такий вигляд.

Територіальна громада володіє земельними угіддями площею 5380,4га, що  розташовані за 15 км від районного центру. Рельєф села спокійний, рівнинний. Умовні позначки рельєфу змінюються від 20,3 м на півночі до 26,3 м на півдні. В геоморфологічному відношенні село знаходиться в межах Причорноморської слабо-розділеної рівнини. Клімат помірно-континентальний. Середня температура повітря становить 10ºС. мінімальна температура повітря опускається до -34ºС, абсолютний максимум складає +39ºС. Середньорічна  глибина промерзання ґрунтів складає 55 см. В річному ході  переважають  вітри північно-західного напрямку. Для даної території характерними ґрунтами є неглибокі чорноземи (вміст гумусу – 3-6%. Найбільш характерна  деревна рослинність: піхта одноцвітна, вишня садова, калиток м’ясочервоний, айва японська, шипшина українська,  софора, акація біла.

На території Хрестівської сільської ради знаходяться два населених пункти: село Хрестівка – площа 128,3 га.,520 дворів, проживає населення – 1789 чоловік; с.Світле – 74.9 га, населення не проживає. Працездатне населення складає 890 чоловік, з них мають постійну роботу 212 чол. Національний склад населення: українці, росіяни, білоруси, грузини, удмурти, гагаузи, молдовани, корейці, турки-месхетинці.

За довідкою, виданою сільською радою, станом на 01.01.07 проживає така кількість національних меншин:

Молдовани – 1

Корейці – 2

Білоруси – 2

Гагаузи – 1   

Грузини – 3

Хакас – 1

Мордвин – 1

Словак -1

Удмурти – 1

Росіяни – 48

Турки-месхетинці – 316

Мад’яр – 1

Основний напрям економіки – сільськогосподарське виробництво. Сільськогосподарські угіддя  використовуються таким чином:  Загальна площа розпайованих земель складає 4028,6 га, землі запасу 922,0 га, в тому числі: селянсько-фермерські господарства обробляють 202,1 га. На території села обробляють  землі такі господарства:

ТОВ «Славута Юг» - 1841,25 га

ТОВ «ТД Долинське» - 696,76 га

ТОВ «ВІшва Ананда» - 265,09 га

ПП Музаффарова З.А. – 21,61 га

ПП Музафаров М.К. – 8,82 га

ПП Асланов І.А. – 13,88 га

Лабенок П.І. – 66,31 га

На початку 2007 року  всі сільськогосподарські угіддя обробляються.

На території села діють 11 об’єктів торгівлі, серед них магазинів побутових товарів – 3, продуктових – 8. дві пекарні (ПП Гаєвська Т.А., ТОВ «Славута Юг». Вони забезпечують свіжим хлібом і батонами майже весь район, у всі їдальні шкіл району кожного ранку підвозиться свіжоспечений хліб із хрестівських пекарень.

В селі діє  будинок культури (директор Антонюк Н.В.). тут на кожне свято влаштовуються змістовні концерти для односельців, працює народний хор під керівництвом А.Павлюка. Хрестівська  лікарська амбулаторія (головний лікар АббасовІ.Г.), є стоматологічний кабінет, аптека. Хрестівський ясла-садок  (завідувач Антименюк В.П.). Бібліотека – бібліотекар Макарчук Л.М., відділення зв’язку – начальник Приступа Н.П., ветеринарний пункт – ветлікар Вишневецький Л.М., пункт штучного осіменіння великої рогатої худоби.

Важливе місце в суспільному житті громади займає школа (директор Вишневецька С.М.). в школі навчається 260 учнів, серед них – 90 турки-месхетинці. Учні школи  є постійними учасниками концертів у будинку культури (пісні, танці). Навесні і восени приводять до ладу відведені їм ділянки в центрі села, виступають на спортивних змаганнях з волейболу, баскетболу, футболу. При цьому незмінними  призерами цих змагань.

На території села мирно співіснують  три релігійні громади: Православна церква, Помісна церква християн віри євангельської, Мусульманська мечеть.

З недавніх пір в Хрестівці починають  відроджуватись народні ремесла. Зокрема серед жіноцтва поширена вишивка хрестиком та гладдю (Грабар О.В., Брей Т.П., Каращук Л.Г. та ін), плетіння з бісеру (в основному молоді дівчата). Серед чоловіків набуває популярності столярна справа (виготовляють меблі, вікна, двері, рамки) – ВайдаЛ.І., Нетюк Г.Л., Басовський А., Добей В.Й., Антонюк  В.В.

В основному населення села займається розведенням великої рогатої худоби (молочно-м’ясне господарство), вирощуванням овочів (помідори, перець, баклажани, огірки, картоплю, капусту, моркву, цибулю); баштанних культур (дині, кавуни); зернових (пшениця, ячмінь, кукурудза,  соняшник, соя). Останнім часом сіють гірчицю, ріпак.

Історія дитячого садка

Справжнім   будинком радості можна назвати дошкільний навчальний заклад «Веселка» у селі Хрестівка. Щоранку сюди поспішають 57 хлопчиків та дівчаток, а за роки свого існування дуже багато дітлахів стали випускниками нашого закладу.

У Хрестівці дитячі ясла були  ще з довоєнного часу. Це були радгоспні ясла, згодом підпорядковувалися Чаплинському районному відділу охорони здоров'я. А в 1975 році Хрестівський ясла-садок розпочав свою діяльність і у віданні Чаплинського районного відділу народної освіти.

Ясла садок на 90 місць розташувався у пристосованому приміщенні, яке мало автономне водяне опалення, водогін з гарячою та холодною проточною водою, окремо виведеним харчоблоком і пральнею.

В дошкільному закладі функціонувало 4 вікових групи з шестиденним робочим тижнем:  - одна група – цілодобова,

              - три групи – тривалістю 10 годин 30 хвилин.

Завідуюча ясла-садком Петренко Тетяна Антонівна, медична сестра за фахом, в минулому учасник Великої Вітчизняної війни.

На посаду завідуючої Тетяна Антонівна працювала з 1964 по 1977 рік, до виходу на заслужений відпочинок. Хрестівська сільська рада, радгосп «Чаплинський», районний відділ народної освіти всіляко сприяли піднесенню ясла садка на новий рівень розвитку.

У 1977 році Хрестівський ясла-садок очолила Кравець Світлана Іванівна, яка 24 роки сумлінної праці, невичерпної енергії, життєвої мудрості віддала дошкільному вихованню. Робота з дітьми, їх батьками та працівниками ясла-садка дуже відповідальна і вимагає від завідувача багато сил, терпіння, пильності, такту, уважності. Кожного треба розуміти та сприймати такими, якими вони є на справді. А це значить – любити свою роботу і віддаватися їй сповна. За роки педагогічної діяльності в дитячому садку Світлана Іванівна працювала з усією відповідальністю, старанністю. І за часи її завідування дошкільний заклад  за результатами навчально-виховного процесу був на вищому рівні. Бажання дитини із радістю відвідувати ясла-садок – свідчення того, що тут працюють справжні професіонали, які залюблені в свою роботу і дітей.

Під керівництвом Світлани Іванівни, яка була координатором усієї організаційно-педагогічної роботи, створення сприятливі умови перебування налагоджена система всіх спеціалістів: матеріально-технічне і науково-методичне оснащення освітнього процесу, продумана схема кадрового забезпечення – все це сприяло злагодженій роботі колективу на всіх рівнях.

Саме в цей час якісний склад зазнав значних змін: 10 працівників ясла-садка здобувають спеціальну освіту у Бериславському педагогічному училищі

1980 році завершується будівництво типового ясла-садка, який починає функціонувати з 1982 року.

Працюють два корпуси: новозбудований - по вулиці Першотравневій 14,а та старий – по вулиці Леніні 34.

Відкрито 6 груп:

2 групи – для дітей ясельного віку;

4 групи – для дітей дошкільного віку.

Одна з груп -  із цілодобовим перебуванням дітей.

Ясла-садок відвідує на 135 дітей.

Успішним стає навчально-виховний процес. В дошкільному працює школа передового педагогічного досвіду з трудового виховання дітей, для вихователів району під керівництвом Антименюк Валентини Панфілівни і згодом Назарчук Любов Сергіївни

На базі дошкільного закладу проходять семінари, методоб’єднання.

Завдяки її умілому керівництву кожен працюючий вкладав свої знання, уміння та творчості у створення найкращих умов для дошкільнят в їх другому домі. Кожне досягнення працівників відзначало адміністрацією ясла-садка та вищестоящими органами.

Дитячим садком у Хрестівці особливо пишаються. Добрим словом односельці  і досі згадують Світлану Іванівну, яка в найскрутніші для закладу часи – у 2000 році, коли його таки мусили закрити через фінансову скруту зберегла усе майно, інвентар, двоповерхову будівлю, яка майже рік перебувала під замком хоча це було зробити нелегко.

Чуйним ставленням до людей, добротою, чесністю та вимогливістю вона здобула заслужений авторитет і повагу в колективі, серед односельців та колег-освітян району.

За сумлінну працю Світлану Іванівну нагороджено грамотами обласного відділу народної освіти, грамотою Міністерства освіти УРСР, а в 1995 році  - нагороджена  знаком «Відмінник освіти України».

За активну участь у громадському житті, депутат 8-ми скликань Хрестівської сільської ради та депутат 7-ми скликань районної ради нагороджена Грамотою Чаплинської   районної ради за активну діяльність та сумлінне виконання депутатських повноважень.

Нині «дитсадкові мама» на заслуженому відпочинку, однак не менше вболіває за своє дітище, веде активну громадську роботу: незмінний член виконкому Хрестівської сільської ради.

Завідувач Кравець  Світлана Іванівна звільнилася в зв’язку з виходом на пенсію.

1 квітня 2001 року естафету керівництва дошкільним навчальним закладом вона передала своїй колезі, випускниці Кременецького педагогічного училища, яка приїхала у Хрестівку за розподілом у 1976 році, Антименюк Валентині Панфілівні, що вже   35 років невтомної праці, розуму, серця, душі віддає дітям. Об’єднавшись навколо мудрого і талановитого керівника педагоги-однодумці склали дружній сталий колектив. І мете колективу одна – зробити все, аби садок став для вихованців другою домівкою.

Валентина Панфилівна закладу постійно підтримує марку дошкільного закладу своєї попередниці та створює імідж садка серед мешканців району, спонукає до цього і колектив.

До роботи повернуто частину бувшого колективу.

До 1 грудня 2010 року в дошкільному закладі функціонували 2 різновікові групи, які відвідували 42 малят. Обслуговуючий персонал 15 чоловік, з них 3 вихователі.

Незмінні помічники завідувачки – майстри педагогічної справи, порадники і колеги Назарчук Любов Сергіївна, Кушнір Надія Михайлівна, Жук Ольга Іванівна. Педагогічний колектив славляться високими набутками, впроваджують у роботу цікаві ідеї, апробують інноваційні технології, дбають про всебічний розвиток малят, створюють для цього всі умови. Організовують бесіди за «круглим столом», семінари-практикуми для педагогів, виготовляють наочний матеріал, влаштовують педагогічні виставки – це далеко не повний перелік форм методичної роботи. Колеги з району часто навідуються до нашого закладу, адже у нас  є чого повчитися. У закладі  добре обладнані фізкультурно-музична зала, затишні спальні та ігрові кімнати. Дорослі і діти тут живуть однією дружньою родиною.

Вихователі дарують малятам мамину ласку, бабусину казку, ніжну колискову пісню та прагнуть зростити своїх «чомусиків» активними, життєрадісними, творчими, чемними, привітними дітьми, які будуть любити і шанувати своїх батьків та рідних.

1 грудня 2010 року гостинно відчинила двері нова група для дітей дошкільного віку. 20 веселих та кмітливих дітлахів середньої групи «Капітошка» разом з вихователями Жук Тетяною Олександрівною та Маяковською Анастасією Миколаївною поповнили наш дошкільний заклад.

Безпосередній контакт з довкіллям, природним оточенням, вмінням бачити та відчувати красу навколишнього світу – найкращий шлях для здобуття знань та виховання почуття любові дітей до природи.

Педагогічний колектив ясел-садка поглиблено працює над художньо-естетичним вихованням дошкільнят. Кожна групова кімната в дошкільному закладі – неповторна, гарно оформлена.

Радують малята батьків і своїми виступами на святкових ранках (співами, танцями, декламацією, грою-драматизацією).

Дошкільний заклад є своєрідним культурно-освітнім центром для всіх родин, в яких зростають малята завдяки таланту справжнього режисера-постановника музичного керівника Вашина Володимира Олександровича.

Предмет невсипної уваги представників закладу - збереження та зміцнення здоров'я малят.  Ранок у садку  завжди починається з ранкової гімнастики, що дає дітям заряд бадьорості, енергії та гарного настрою на весь день. Щодня з малечою проводять фізкультурні заняття. Разом з вихователями та під контролем медичної сестри Любов Петрівни Алексєєвої проводяться цікаві спортивні свята, розваги.

Колектив ясла-садка приділяє максимум зусиль на піднесення рівня виховання дошкільнят, на створення умов для їх повноцінного розвитку. За це відділ освіти Чаплинської районної державної адміністрації двічі нагороджував Грамотами завідувача Антименюк Валентину Панфілівну: у 2006  і 2008 році.

Кращою серед педагогів Хрестівського ясла-садка, є вихователь Назарчук Любов Сергіївна.

Народилися вона 1 березня 1959 року в селі Хрестівка Чаплинського району. Закінчила Бериславське педагогічне училище 1978 року за спеціальністю «Вихователь дошкільного закладу».

Майже два роки після закінчення училища працювала вихователем у Долинському ясла-садку а в квітні 1980 року повернулася в рідну Хрестівку – вихователем Хрестівського ясла-садка де працює і по нині.

Вихователь мають справу з найскладнішим, неоціненним, найдорожчим, що є в житті – з маленькою людиною. Ніби любі матусі, вони голублять діточок, втішають їх розповідають казки, співають пісні, зацікавлюють іграми -  живуть з малятами їхніми інтересами.

Кожна дитина для Любов Сергіївни – це частинка серця, яке б’ється невтомно і ритмічно. Вона завжди пам'ятає, що не варто перевантажувати заняття різними складними методами, оскільки це призводить до швидкої втоми дітей. Знаходить ключик до кожної дитини, добре володіє дитячим колективом, вміє запалити вогники цікавості в маленьких оченятах, засіває зернятка доброти в серденька своїх підопічних.

В своїй роботі вона використовує творчі методи й прийоми, які мають міру, чітку організацію, ретельну підготовку вихователя.

Спостерігаючи за її роботою видно, що кожна дитина розвивається у притаманному їй природному темпі, відчуває себе в групі спокійно і вільно.

Саме професійний розвиток та постійна самоосвіта Любов Сергіївни позитивно впливає на якість знань, умінь і навичок маленьких вихованців.

«Кожна дитина – промінчик, а разом – тепле сонечко» - це девіз вихователя.

Вихователя поважають батьки, люблять діти.

Це досвідчений, грамотний, сумлінний, залюблений у свою справу педагог, який має заслужений авторитет та повагу серед своїх колег за самовіддану роботу на освітянській ниві нагороджена грамотами районного, обласного відділів освіти та Міністерства освіти України.

У 2004 році нагороджена знаком «Відмінник освіти України».

Бере активну участь в громадському житті села. Неодноразово була депутатом Хрестівської сільської ради. Активна учасниця художньої самодіяльності села.

На добро ти не шкодуй хвилинки

Гарне слово всім кажи без спину

Як насієш зерна доброти

Кожне з них зуміє прорости!

Хрестівська

загальноосвітня школа

І – ІІІ ступенів

Хрестівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – загальноосвітній навчальний заклад, у якому створені умови для здобуття якісної освіти дітьми різних національностей на рівні державних стандартів, участі в різноманітних заходах як шкільного, так і районного та обласного рівнів.

         Заклад має видатну історію. А починалось все у далекому 1913 році, коли школою була проста сільська хата з двох кімнат, у якій навчалося 20 дітей у 4-ьох класах. Новий етап в житті школи настав 1930 року, коли Хрестівська початкова школа була перетворена на семирічну, а в 1936 році збудовано нове приміщення. У 1951 році семирічна школа реорганізована на восьмирічну, навчання проводилось у дві зміни, при школі був інтернат, у якому проживали учні з навколишніх сіл: Надеждівки, Новонаталівки, Веселого, Світлого, Хлібодарівки, Довгого. Функціонувала і вечірня школа, яка працювала у третю зміну.

         Новий відлік часу – 1970 рік. Хрестівська  восьмирічна школа переходить у  двохповерхову новобудівлю. Заклад набуває статусу середньої.

В цьому ж році біля школи посаджено дендрологічний парк, який ось уже 35 років зачаровує своєю красою.

Кожного ранку, мов маленькі гомінкі струмочки, прямують сюди діти…  Лунає дзвоник — і у класах розпочинаються уроки – процес формування світогляду, поглядів, переконань  і високих почуттів нового покоління людей.

Школа – храм добра, утвердження надій…, це постійний рух вперед, ідея, яка об’єднує трьох: вчителя, учня, батьків.

Мабуть, велике воно, вчительське серце, бо вміщається в ньому біль і радість всіх вихованців. Але за всіх вчителів, учнів, працівників велика відповідальність лягала на плечі керівників школи:

1.Безпалова Антона Карповича (1930-1941роки);

2.Демецького Леоніда Івановича (1941-1946роки);

3.Монастирського Григорія Івановича (1946-1953 роки);

4.Петраковського Петра Федоровича (1953-1954 роки);

5.Лопушанського Петра Петровича (1954-1956 роки);                            

6.Пузиренка Віктора Яковича (1956-1960 роки);

7. Густенко Лідії Михайлівни (1960-1963 роки);                                     

8.Павлик Ганни Федорівни (1963-1965 роки);

9.Хмільовського Олександра Олександровича (1965-1973 роки);     

10.Польського Дмитра Пимоновича (1973-1975 роки);

11.Нестеренка Анатолія Федоровича (1975-1977роки);                       

12. Пойди Галини Володимирівни (1977-1982 роки);

13.Копаєнка Миколи Кириловича (1982-1987; 1990-2000роки);        

14.Осіннього Олександра Володимировича (1987-1990роки);    

15.Вишневецької Світлани Миколаївни (з 2000 року).

      Сьогодні у вчительському колективі, що налічує 24 педагога, багато творчих, здібних, ділових, закоханих у педагогічну працю вчителів. Це – директор школи Вишневецька С.М., заступники директора – Грінченко В.В., Серебрій Л.А., вчителі — Шиманська Т.А., Грінченко Ю.Д., Мельник Н.С., Барановська В.М., Назарчук Н.М., Лисенко М.П., Калінкіна Н.П., Турбал Н.М., Брей Т.В., Подольська І.М., СкрипникО.М.,    Матковський  С.В.,   Акимова  С. С.,    Гилюк О. В.,   Савоненко  Н. І., Гілевич С.М., Караванов С.В.,   Лукашенко В.А., Дацюк М.І.,  Боголюб Н.А., Лукашенко Г.М., Брей М.М.

У школі створено всі умови для навчання та виховання дітей. У 2002 році школа стала переможцем обласного конкурсу «Школа Херсонщини» в номінації  «Загальноосвітній навчальний заклад». 

                                 

З 2003 року школа газифікована та комп’ютеризована, функціонують класи інтенсивної педагогічної корекції для навчання дітей  з різним рівнем розумового розвитку, створено умови для розвитку обдарованих дітей.

      Велику увагу заклад приділяє пропаганді здорового способу життя, формуванню в учнів потреби в ньому, в заняттях фізкультурою та спортом.

 З 2005 року у школі успішно реалізується програма «Здоров’я», темою якої є управлінська діяльність щодо збереження та зміцнення здоров’я

учасників навчально-виховного процесу і ефективного розкриття їхніх здібностей. У 2007 році у закладі відкрито кабінет лікувально-оздоровчої фізкультури, обладнаний тренажерами та спортивним обладнанням, де займаються діти, що потребують корекції фізичного розвитку.

      У 2007-2008 роках школа стала учасником  Всеукраїнського проекту «Зростаймо здоровими» за підтримки Всеукраїнського благодійного фонду «Крона».

     У 2009 році Хрестівська ЗОШ І-ІІІ ступенів взяла участь у конкурсі-захисті сучасної моделі навчального закладу – Школи сприяння здоров’ю та стала переможцем  ІІІ етапу цього конкурсу.

У 2011 році школа пройшла державну атестацію з відзнакою.

     Девізом педагогічного колективу є слова: «Не дитина для школи, а школа для дитини».

  Найважливіше завдання вчителя – навчити дітей мислити, бо «не можна людину навчити на все життя, її треба навчити вчитися все життя»; не зупинятися на досягненнях, творити себе, рухатися до нових професійних вершин, дарувати радість пізнання іншим.   

Видатні постаті села

Володимир Вікторович Пузиренко

Володимир Вікторович Пузиренко народився 16 червня 1940 року в селі Строганівка Чаплинського району  на Херсонщині у родині вчителів. Змалку хлопчика вчили бути добрим, ввічливим, мужнім.     У чотирнадцять років Володимир закінчив школу. У нього були неабиякі здібності до малювання і музики. Він сам складав і співав власні пісні.    

Хлопець полюбив поезію ще з дитинства. Не було в шкільній бібліотеці книжки віршів, яку б він не перечитав кілька разів. Потім сам вирішив спробувати свої сили.

Вийшло, хоч і не без допомоги вчительки літератури. А ще через деякий час його вірші з’явилися в класній  стінгазеті, але найбільшою радістю було, коли одну з його поезій надрукувала районна газета. Життя юнака протікало спокійно. Та ось він закохався у дівчину Діну, але їхні шляхи розійшлися. Володимир був пригнічений.

     У 1959 році був призваний на дійсну службу в армію. Після демобілізації (1962р)  працює вчителем, літературним працівником у Каховській районній газеті.

Зараз у Каховці діє літературно – мистецька студія імені Володимира Пузиренка „Світанок”. На сторінках „Каховської зорі” друкують свої вірші Тетяна Неменька, Ілона Ткачук, Катерина Скрагленко, Лада Федоровська, Алла Квиташ, Надія Антонова, Раїса Воробйова, Вородимир Ремез та інші.

     У 1964 році у житті Пузиренка  відбулась значна подія – Володимир Вікторович одружився. Весілля відбулось у Чаплинці, де він працював секретарем райкому комсомолу.

     У 1968 році заочно закінчив філологічний факультет Херсонського державного педагогічного інституту.

     З 1969 року – офіцер-прикордонник застави у Молдавії. Сувора романтика прикордонної служби знайшла своє відображення у творчості молодого поета. Володимир пише українською мовою, але його вірші легко читають і розуміють воїни різних національностей. Поетичні рядки, як хороша пісня, доходять до серця кожного.  У своїх творах поет-прикордонник яскраво і виразно оспівує ратні будні воїнів у зелених кашкетах, героїчне минуле нашого народу, красу прикордонного краю. Особливо вдало відображено це у віршах „Біля обеліска”, „У пустелі”, „Молдавія”, „Вечір в прикордонні”. Саме у 1988 році вийшла в світ перша збірка поета „Застава”, видана  без біографічних довідок: до теми  степу природно й назавжди долучилася тема кордону, охорони рідних обріїв, священних рубежів. Збірка вже самою назвою розкриває свою сутність. Пильне око воїна, обов’язок перед Батьківщиною, туга за мирним спокоєм, материнське тепло Таврії, звідки родом, - все це талановито переплелось і образно розкрилось. Це був переломний момент у життєписі Володимира Пузиренка. Тож, у поетичній збірці „Застава” був певний збій, деяка перерва і він підтвердив наявну заповідь Семена Гудзенка: поезію «Быть под началом у старшин»

Быть под началом у старшин

Хотя бы треть пути,

Потом смогу я с тех вершин

В поэзию сойти.

Завершує  збірку поема „Стоянівська застава”, яка присвячена подвигові прикордонників у перші дні війни.

     Талановитий поет і журналіст Володимир Пузиренко відомий широкому загалу читачів нашого краю лірично – пломінкими, високогромадянськими  творами, які дістають душі своєю щирістю, глибокою любов’ю до свого народу, до його краси, до його героїки і його страждань. Автор любить людину. Це чуття і в трагічних, і в урочистих, і в переможно – піднесених нотах лунає в його творах.

     Володимир Вікторович видав за власний кошт поетичну хроніку свого рідного села – друга збірка поета „Строганівка”. Події збірки розкривають 200-літню історію  цього присиваського поселення під час Великої Вітчизняної війни.

     З особливим теплом автор пише про провідника військ через Сиваш Івана Оленчука та про свого діда Дениса Журбу, , якого фашисти розстріляли у 1941 році. Присвятив цю збірку співавтору цієї хроніки – його матері. Чому матері? Тому, що Марія Денисівна розповідала синові про те, яким було життя у Строганівці.

     Тематична домінанта збірки Пузиренка „Живі дощі” – призначення людини на землі. В чому ж воно? На це питання поет відповів узагальнюючою формулою „сіяти життя”. Печаттю безсмерття у Володимира Пузиренка  позначені в основному люди степу, замкнутого в рамки рідного українського півдня.

     Доробок поета щедрий на вірші інтимного плану, які пов’язані особистими почуттями з переживаннями автора. В цьому переконують перед усім цикли „На Сулі” й „Фантазія дитинства”, де дух перехоплює від розмаїття образів, метафор, барв слова, початки яких у народнопісенних  джерелах.

     Рукопис першої книжки поезій Володимира Пузиренка називався смаглявим словом „Червень” і мав він побачити світ у кінці 60-х років. Плани зонального видавництва „Маяк” підтверджують цей призабутий багатьма, окрім самого автора, факт про який можна було б і не згадувати,  якби  сьогодні ми не переконалися в несправедливості такої акції. Звичайно, тодішньому молодому журналістові з легендарної Каховки можна було б зробити не один закид щодо розхристаності  поетичного почерку – молодість, любов, розкриленність мрій, не зовсім ще узгоджувалися з поетично. Майстерністю, хоча навіть у найсуворіших критиків сумніву не викликало: іскри божої молодий співець улюбленої Таврії не позбавлений.

     Шлях, нівроку, не з легких, і тому не дивно, що багато хто з перевесників Володимира Пузиренка  сьогодні „ходить в метрах”, тоді, як він, зійшовши з армійських вершин у царину рідного письменства, ніби вдруге відкриває свій поетичний материк.

     Немає, однак, підстав для шкодувань і, тим паче, розчарувань: життєвий досвід  переплавився у віршований доробок, позначений талантом не позиченим, а власним”. Серед нинішніх старших і молодих співців сонячної Таврії голос Володимира Пузиренка не губиться й не знецінюється. Його впізнаєш по тій, оспіваній Олесем Гончарем, степовицькій щедрощі душі, яка зрідні поезії земній і водночас високій.

     У віршах автора переіскрює не лише день сьогоднішній, але й повнокровно живе минуле рідної землі, її одвічних сіячів:

Десь мій  прадід отут поспіша за волами

До міражного берега диво – ріки...

А на полі – могила, закутана снами,

Мов козацький курінь, сторожує віки.

     До творчої манери земляка характерна щедра метафоричність, яку тепер не так часто і зустрінеш у новобранців літератури.

     Виколисане в душі, справжня лірика – так можна сказати про більшість віршів.

     У плеяді талановитих письменників Херсонщини ім’я Володимира Вікторовича  добре знане і шановане. Передчасно обірвалася життєва ниточка цієї прекрасної, талановитої, щедрої і доброї людини, замовкла недоспівана пісня таврійського жайвора.

     Він – увесь у своїх творах! Жив радощами і болями складного сьогодення. Його хвилювало життя – безкінечне і  багатоманітне, непростою гармонію, з роздумами про вічне і швидкоплинне, добре і зле...

     В образній формі він осмислював філософські і моральні проблеми, знайомив читачів із неповторним і багатим світом своєї уяви, з болем згадував босоноге дитинство в повоєнній Хрестівці і чорнобильську трагедію, захоплювався людьми праці, проніс через своє коротке поетичне слово, світлу любов до коханої, матері, дітей, рідної мови, краю, пам’яті, роду.

     У автора  чотири поетичних збірки: „Застава”, „Строганівка”, „Серце матері”, „Розрив – трава”; поема „Поєдинок” та інші”.

     Найбільше мене вражає у творчому доробку те, як поет порушував проблему пам’яті  роду і особистості („Молимося”, „Поклик пам’яті”, „Формула пам’яті”,  „Архіви пам’яті”, „Коріння пам’яті”), або як він вболівав за рідну мову у віршах „До прамови”,  „Моя релігія”;  якою щирістю сповнені його вірші, присвячені дружині, дітям, матері, друзям.

     Говорити про Володимира Пузиренка важко і легко водночас. Важко, бо він не встиг доспівати свою останню пісню. Легко, бо для уважного читача Пузиренкових творів є що прочитати між рядків про нього ж самого.

     Його душа прагнула виповісти свої почуття, відгукнутися на довколишнє, зафіксувати для себе, для друзів – своє пережите, пережите  народом, країною. Внаслідок народжувалися вірші поета. Це ніби „конспекти почуттів”,  відправною точкою яких була любов до всього живого, природного, незабутнього.

     У збірці „Розрив трава” -  250 віршів,  серед них 40 віршів – посвят: Леоніду Кулішеві, Миколі Братану, Юрію Голобородьку, Івану Старикову та багатьом іншим, знаним у нашому краї людям. Ще до цієї книжки входить поема „Поєдинок” на 748 рядків про чорнобильську трагедію. Вірші збірки розкривають перед читачем складний духовний світ ліричного героя – нашого сучасника, з радощами і болями його життя, з його вічними роздумами про вічне і швидкоплинне.  В образній формі автор осмислює філософські і моральні проблеми, знайомить читача з багатим і неповторним світом  своєї уяви.

     Слід наголосити ще на одній рисі нашого земляка – активне захоплення малюванням. На жаль, Володимир Вікторович не малював картин, але вдалі його спроби показано у додатках.

     1 вересня 1999 року у селі Хрестівці розпочався новий навчальний рік, а ще село вшанувало пам’ять колишнього  заступника голови обласної організації Всеукраїнського товариства ім. Т.Г.Шевченка „Просвіта” В.В.Пузиренка. Після  урочистостей старшокласники, вчителі і жителі села пішли на кладовище. На мітингу з нагоди відкриття пам’ятника земляку виступили: В.Я.Лисенко, О.О.Ракша, М.Братан, В.Мелещенко, В.Кулик, В.Журахівський, В.Г.Чуприна, А.М.Кардивар. Також була присутня тітка поета Ольга Денисівна Фурсенко, яка зараз проживає у нашому селі.

     Володимир Вікторович Пузиренко  - багатогранна, яскрава постать, непересічний поет, вчений, перекладач, науковець, вчитель вчителів, палкий патріот і захисник України.

     Він був одним із „смолоскипів”, якому болить наше сьогодення і майбутнє нації, держави.

     Це його поетичне слово: „Не розминулося із зболеним серцем України”,  стало, є і буде „правди потужним спалахом”.

     Слава богу, що до сучасних програм літератури включено твори письменника, який народився, ріс, вчився, залишив яскравий слід у нашому рідному  краї.

     Колись ще Франко писав: сучасний поет тим сучасний, що нещасний. Шкода тільки, що це відбувається здебільшого  тоді, коли митці залишили землю. Про творчість Володимира Пузиренка написано мало критичного та літературного матеріалу і, здається, вони ще не скоро прийдуть до широкого кола наших читачів.

     Вперше я спробувала доторкнутися своїм серцем до художнього світу поета – земляка Володимира Вікторовича Пузиренка. Гадаю, що я змогла створити літературний портрет вчителя, журналіста, краєзнавця, художника. Сподіваюся, що разом зі мною ви уявили угаслий світ неповторного життя В.Пузиренка, довідались про почуття молодих воїнів перед своїми першими битвами, та  збагнули загальнолюдські морально-етичні проблеми, порушені автором у творах.

 

Валерій Павлович Кулик

Є неподалік від знаменитої Чаплинки, яку Олесь Гончар назвав столицею Таврії, типове степове село Хрестівка, де живуть здебільшого люди полтавського кореня, нащадки славних турбаївців. Основне в їхніх трудах і днях – плекають хліб насущний, а ще сади й виноградники – прийшла ж дніпровська вода в колись кураєві роздоли. Знане це село ще й тим, що тут народилось, виросло й розкрилось у творчому розмаї ціле гроно українських літераторів та митців. Ось їх імена: батько й син Пузиренки (Володимир – член Спілки письменників України)),  Віктор Кичинський – автор і виконавець ліричних пісень, художник Федір Волосковець, рідні брати Кулики Валерій та Олександр – теж спілчани, перший – поет, другий – прозаїк.

     Кулик Валерій Павлович народився 5 серпня 1948 року в селі Чаплинка  на Херсонщині. Там же закінчив середню школу. Потім навчався на філологічному факультеті херсонського державного педагогічного інституту. Одержавши диплом вчителя української мови  і  літератури працював у середній школі Асканії – Нова .

     З 1972 року після служби на Балтійському флоті працював кореспондентом та завідуючим відділами районних газет у Чаплинці, Білозерці і Цюрупинську.

     З 1976 по 1980 рік  був завідуючим відділом і заступником головного редактора газети „Нова Каховка”  .

     Згодом працював головним редактором Білозерської районної газети „Придніпровська зірка”.

     З 1987 року перебував на Чукотці, де був заступником редактора газети „Огни Арктики” на острові Врангеля. Писав про оленеводів, золотодобувників, хранителів заполярної природи, портовиків і просто хороших людей суворого краю.

     Нині – редактор телебачення Херсонської облдержтелерадіо-компанії, керівник обласного літературного об’єднання „Кулішева криниця”.

     Автор книжок поезій: „Відстані” (1978р.), „Озимина” (1981р.), „Дорога до тебе” (1989), „Трояндове вино” (1994), „Відлуння любові” (1995), „Уста твої ніжніші за корали” (1997), „П’ятдесят сонетів різних літ” (1998) і „Сон моєї матері” (1998). Видав збірки пісень „Кришталева любов” (1997), „Калинові мости” (1999), „Повернення в юність” (2001).

     Його перу належать ліричні пісні, які виконують майстри мистецтв і народні колективи Херсонщини.

     Упродовж останніх років поет активно перекладає поетичні твори з мов ближнього зарубіжжя. Вийшли друком книжки із російської літературної класики „Світився гранями сонет” (2000) та „Я зачарований сонетом (2001).

    Валерій Кулик – автор та ведучий телевізійної програми „Степова арфа”, котра виходить на екранах обласного телебачення .

     Порушуючи актуальні питання культурного, мовного відродження, розвитку літературно – мистецьких традицій краю, „Степова арфа” живить спраглою вірою в утвердження національного.

    Валерій Павлович – член Спілки письменників і Спілки журналістів України.

     У березні 2000 року у Херсонському державному педагогічному університеті на суд читачів був винесений колективний студентський збірник поезій та прози „Представление”. Збірник об’єднав під своєю обкладинкою 14 авторів. Під час цієї зустрічі Валерій Кулик разом з Оленою Бондаревою і Ладою Федоровською  читали свої власні твори. Валерій Павлович поділився з дебютантами  своїми думками з приводу того, що  є  справжня поезія. Телекамера зафіксувала швидкоплинну мить, й до зустрічі в університеті змогли  приєднатись тисячі тавричан – глядачів.

     Валерій Кулик брав участь у трьох міжнародних та чотирьох всеукраїнських телевізійних фестивалях. Лауреат  двох міжнародних фестивалів телевізійних програм – у Мінську (за фільм „Забуті імена”) та у Кишиневі („Довга дорога до храму” про фермерський рух на Херсонщині). Удостоєний також Диплома  Всеукраїнського фестивалю телевізійних програм у Чернівцях за телефільм „Асканійські пасторалі”.     У дні Міжнародного літературно – мистецького шевченківського свята на Херсонщині (1997) опікувався румунським письменником Траун Олтеану. Допоміг йому побувати на заводах, в школах міста, селах області. Після відвідування будинку культури в Голій Пристані румунський гість заявив: „Приїду додому, обов’язково розповім у себе на батьківщині про Україну, про людську теплоту, гостинність”.

     Валерій Кулик написав чудовий репортаж про свято !І на оновленій землі...” (Ефір, 30 травня 1997), де зазначив: „Воістину незабутні три дні, що буквально сколихнули всю Херсонщину, красномовно засвідчили про велич духу нашого народу”.

     

Одна з перших його збірок мала дещо несподівану, але природну для уродженця й співця степу та степовиків назву „Озимина”. Є там однойменна поезія з таким проникливим фіналом:

Не дай мені, міському чоловіку,

Забути, як співа озимина.

     Оце земне тяжіння має не лише географічну основу, а й історичну. Він ще замолоду оспівав свого прадіда, що шукав для односельців воду, сказав бентежне слово про турбаївців, про батька-матір. У його віршах  буяє природа рідного краю, зокрема чарівної Асканії – Нової.

     Інтимна лірика В Кулика знаходить найкоротший шлях до сердець читачів і юних, тих, що „під літами”, неспроста ж багато його віршів стали піснями.

Думай про мене, думай

Місячними ночами.

Біля старого дуба

Часто ми зустрічались.

     Свій перший вірш Валерій Павлович написав у 1965 році і він мав посвяту дівчині з Голої Пристані.

     Головною темою збірок є тема любові до жінки. Бо не існує поезії без любові:

Благословенна будь завжди

В моєму русі, мислі, слові

Чистіш ранкової води,

Ясна провіснице любові.

     Поет постійно у руслі життя, шукає слова точні, і водночас барвисті.

     П’ятидесятиріччя   поет відзначив книжкою „50 сонетів різних літ”:

Ще меркне в небі зірка рання,

Квітнуть, наче в юності, чуття,

І горять розніжені герані

В ритмах дорогих серцебиття.

     Тематика віршів Валерія Кулика досить різноманітна. У творах молодого поета – земляка можна знайти живе відлуння минулої війни і неповторні трудові ритми:

                                         У вагончику порожньо.

Мальви цвітуть –

На червонім столі світлом  вранішнім піняться...

За вікном же – весни розтривожена путь,

А з транзистора – музика рвійна проміниться,

Наче буря, вона гомонить, нароста,

Ніжним повітом лине, гуркоче прибоями.

В ній зріднились навік  далина й висота,

Звуки серця проймають минулими болями...

     У своїх віршах та піснях він оспівує красу своєї маленької Батьківщини, батька і матір, як подарували йому життя і надихнули на поетичну творчість. Останні роки, працюючи редактором, не тільки у віршах, а й у чудових фільмах дарує людям красу заповідника Асканії – Нової. Він, як птах, повертається сюди щовесни. За словами нащадка засновника заповідника „Асканії – Нова” барона Фрідріха Фальц-Фейна  „цей чоловік безнадійно уражений бацилою любові до природи”.

     Творчість В.П.Кулика – це не тільки краса природи, а й краса людських почуттів. Як каже він  в одному з своїх сонетів:

А на долоні лінія життя,

Коротша, аніж лінія любові.

      Валерій Павлович є також наставником багатьох молодих поетів Херсонщини, яких він регулярно запрошує взяти участь у своїй авторській програмі „Степова арфа”, назва якої наснилась йому.

     У 2000 році у Херсонському видавництві „Персей” вийшла друком книга літературних перекладів В.Кулика „Світився гранями сонет” цією книгою поет прагне наблизити сучаснику ще недавно органічну для нас російську культуру, доводить переконливість її звучання українською мовою. Це переклади сонетів О.Пушкіна, Антона Дельвіча, Інокентія  Анненського, Костянтина Бальмонта, Івана Буніна, Осипа Мальденштама, Володимира Набокова, Анни Ахматової та багато інших.

     Щодо жанру сонетів, то жанр цей є органічним не лише для Кулика – перекладача,   а   й  для Кулика – лірика.  Сонети  поет  пише з  кінця 60-х; багато сонетів зустрічається в збірках „Озимина” (1981), „Дорога до тебе” (1989); вінок сонетів містить збірка „Трояндове вино” (1994), окремою книжкою видано вінок сонетів „Уста твої ніжніші за корали...” (1997)

     Збірка „Степові самоцвіти” увібрала в себе твори, написані впродовж 1997-1998 років. Так, пісні „Земле моя таврійська”, „Степова лірична”, „Мамине поле”, „А вишні цвітуть”, „Білі заметілі”, „Калинові мости” поповнили репертуар солістів Херсонської обласної філармонії – заслужених артистів України Харіса Ширінського, Віктора Гурби, Наталії Лелеко, а також майстрів вокалу Світлани Піщевської  та Зінаїди Колісніченко.

     Деякі з пісень виконуються самодіяльними колективами Херсонщини.

     Щодо своєї режисерської діяльності, то хочеться відмітити, що В.Кулик підготував до ефіру багато оригінальних робіт – „Повернення  в майбутнє” (про драматурга М.Куліша), „Лицар слова” (про поета Івана Дніпровського), „Асканійські пасторалі”, „Добридень, Сябри”, телетриптих „Поки є вітер, житимуть вітрила”, „Пророчі думи, вічні акварелі” та інші.

     Збірка віршів „Сонце моєї матері” – це особливий доробок поета. В ній основним мотивом є про найсвятіше на землі – матусю, неньку.

     Ось як про цю збірку говорить голова обласної організації Національної  спілки письменників України Микола Братан: „В українській поезії від давнини і до сьогодення тема матері була, є і буде на чільному місці. Згадаймо, як поетизовано цей священний образ у творах Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Максима Рильського, Андрія Малишка, Дмитра Павличка... Наш земляк, на мою думку, щасливо продовжив традицію, створивши низку глибоко – ліричних віршів про ту, що „ночей не доспала.... і рушник вишиваний на щастя, на долю дала...” До слова мовити, є у його доробку пісня, що ніби переплітається з крилатим Малишківським, так вона і називається – „Мамині рушники”, яка звучить у виконанні ансамблю дівчат ліцею,  музика – Лариси Вікторівни Топорової.

     Зібрані в цій збірці поезії Валерія Кулика, присвячені найдорожчій його серцю людині, знайдуть відгук не в одній душі, а може, відлунять і піснею, як згадані „рушники”.

     Коли був на Півночі, то почав писати повість. І зрозумів: це не його. Не вистачило терпіння. Але у газетах друкувалися його новели.

     Все життя шукає чогось нового. Любить поезію Андрія Малишка, Володимира Сосюри, Дмитра Павличка. Ліну Костенко вважає дуже „сильною” поетесою. Шанує і земляків – Миколу Братана, Анатолія Кичинського.

     За багато років у Валерія Павловича склалася своя метода: просто знає, як має робити, аби книжки виходили, пісні співалися...

   Фолкнер  завжди писав на блакитному папері, Гете – сидячи на дерев’яному конику, Хемінгуей – стоячи, а Валерій Кулик має свої письменницькі примхи - „вінок сонетів” записував на обгортках від шоколаду, етикетках, серветках. А взагалі дуже часто трапляється так, що на білому якісному папері не пишеться. Пише, переважно, вночі і  в дорозі, коли поїздом їде до мами. Попутники дивляться: що він, вже не молодий, там пише? Просять почитати. Валерій Павлович із задоволенням читає.

     Він – лірик чистої води. Тому – то у всіх віршах Валерія Кулика травневою зливою шумить місто. І не всихає ріка кохання та печалі, що золотіє.

     „Відлуння любові”. Саме таку назву носить одна із збірок Валерія Кулика. Але зустріч з поезією Валерія Павловича – це завжди радість. Бо від кожної перлинки його творів віє рідною домівкою, отчим порогом, сонцем рідної матусі, мудрістю дідуся, духмяним хлібом і безмежним степом Херсонщини.

        ЛІТЕРАТУРНА СВІТЛИЦЯ ОЛЕКСАНДРА КУЛИКА

                           Лише учора літо танцювало,
                           Учора в полі серпень вигравав,
                           Сьогодні ж осінь все розмалювала:
                           Поля, дерева і самотній став.
                          Сьогодні сумно, як ніколи в світі,
                          Чомусь рахуєш пройдені літа.
                          У юність стежки листям перекриті
                          І вітер стежки листям заміта.
                          Так, суму скрізь зібралося доволі,
                          бринить печаль у кленових листах
                          Стоять дерева голі-голі
                          І золотиться сонце на дротах
                                      
                                       Олександр Кулик

Про втрату завжди говорити важко і боляче, але коли із життя відходять зовсім молоді, талановиті, говорити тяжко ще більше.

     14 жовтня 2011 року у нашій школі з’явилася меморіальна дошка, пам’ятний знак, який буде нагадувати  нам про поета-земляка, який своїм життям, роботою, невичерпною енергією залишила світлий і надзвичайний змістовний слід.

Стрункий, ставний, з тонко окресленим матово-блідим обличчям, з уважними завжди трохи засмученими світло-карими очима… Таким запам'ятався Олександр Кулик своїм сучасникам. Ласкавоокий красень був коректним, джентельменськи стриманим, але водночас внутрішньо напруженим і мужньо стійким. Олександр Павлович Кулик - обдарований український прозаїк. Він належить до покоління письменників, що входило в літературу на початку вісімдесятих років.

  Народився 4 червня 1952 року в селі Хрестівка Чаплинського району Херсонської області в сім'ї  сільського вчителя.  Батько Кулик Павло Андрійович – вчитель Хрестівської середньої школи, мати – Кулик Катерина Марківна – вихователь Хрестівського дитячого садка.

Таврійська земля, розлогі степи, чудові, закохані в свою хліборобську працю люди були тим дивосвітом, у якому він формувався як літератор. Іще в шкільні роки почав писати вірші, навчаючись у видатних ліриків - В. Сосюри. С. Єсеніна.

 Після закінчення  Хрестівської школи у 1970 році  вступив до Сімферопольського державного університету, історичний факультет якого закінчив 1973 року.

Закінчивши університет, О. Кулик працює вихователем професійно-технічного училища, служить в армії. Після демобілізації повертається до Криму.  Деякий час був заступником головного редактора видавництва "Таврія".  Потім – засновник і головний редактор всеукраїнської громадсько-політичної і літературної газети "Кримська світлиця" - першого українського часопису в автономній Республіці Крим. Він же й голова Всекримського Товариства "Просвіта" імені Т. Г. Шевченка.

   1983 року у видавництві "Таврія" з'явилася перша збірка О. Кулика "Залітки", до якої увійшли три повісті - "Лютневі "вікна", "Біля моря", "Марафон", низка оповідань та новел.
     Провідною темою молодого прозаїка є тема села. Його хвилюють проблеми занепаду села як по лінії економічній, так і духовній. Причину цього він вбачає в нав'язуванні зверху позбавлених глузду настанов, планів, що сковували творчу ініціативу людей. Письменник гірко реагує на морально-етичні деформації. Його хвилює те, що люди тікають із села в міста, як риба з драного ятера. Кращим твором книжки є повість "Лютневі "вікна", у якій автор показав уміння живописати словом, створювати індивідуалізовані образи-персонажі, характери.
   Багатьма гранями до повісті "Лютневі "вікна" наближається повість "Відкритий урок", заголовок якої став назвою наступної збірки письменника, опублікованої також у видавництві "Таврія" 1987 р. Автор продовжує осмислювати кризові явища в житті села. Провідною сюжетною лінією твору є життя школи. Але вона виступає в переплетенні з сюжетними розгалуженнями, підказаними живою реальністю сучасного села. О. Кулик в розробці кризових явищ іде в одному руслі з тенденціями сільської прози того часу. В порівнянні з повістю "Лютневі "вікна" повість "Відкритий урок" є твором мистецьки вивершенішим. Вражають пластичністю картини, виписані з участю яскравої поетичної уяви автора. Спостерігається поглиблення психологізму та ліричної стихії.
   Проблеми життя школи, педагогіки, виховання молодого покоління розробляється і в повісті "Сезон дощів і сподівань" (1990). Заголовок твору став назвою наступної збірки О. Кулика, Яка вийшла 1990 року у київському видавництві "Молодь".

  Впадає в око збагачення художньої палітри письменника іскристим гумором. В повісті виразно змальований образ педагога, майстра спорту Олександра Івановича, якому судилося працювати вихователем у профтехучилищі і довелося мати справу з такими учнями, які не тільки порушують дисципліну, не вчаться, а й вдаються до фінки.
   У творчому доробкові О. Кулика більше тридцяти оповідань, новел, у яких відтворюються образи наших сучасників, носіїв моральної цнотливості, доброти, порядності, вірності в коханні і дружбі. Вони закохані в свій чудовий край - Крим, овіяний свіжістю неповторних у своїй красі гір, морських просторів, пахощами степового різнотрав'я. Привабливою рисою оповідань, новел є теплий ліризм.

У 2002 році з’являється збірка «Міраж».

   О. Кулик багато уваги приділяє публіцистиці. З-під його пера на сторінках "Кримської світлиці" з'явилося кілька десятків оригінальних, виписаних на високому професіональному рівні статей, у яких розробляються гострі політичні, культурологічні, морально-етичні проблеми. І в публіцистиці він залишається справжнім письменником.       Особливо вражають статті пристрасністю розвінчання ідейних супротивників. При цьому автор ніколи не збивається на грубість тону, вживання лайливої лексики, що нерідко доводиться зустрічати у працях небезталанних журналістів. Блискуче він уміє полемізувати з своїми опонентами, дотримуючись чіткості та визначеності позиції, домагаючись аргументованості відстоюваної думки шляхом використання життєвих фактів та вмілого підкорення своїй меті різноманітних культурологічних джерел, влучних виразів, афоризмів.
Письменник поставив своє слово на утвердження, розвитку державності України, розквіту її мови, культури, збагачення національної свідомості нашого народу, гармонізації взаємовідносин людей різних національностей, що живуть у Криму.
З 1988 року Олександр Кулик - член Національної Спілки письменників України.

                                 Дзвін палахкотить тремтінням слова.

                                 День десь за горою спить

                                 Ніч. І мла. І гомін коло рову

                                 І жаринки в небі. І степи.

                                 Гей, не спи!

За видатні заслуги  перед Українським козацтвом у справі захисту незалежності, територіальної цілісності, обороноздатності, безпеки України, у справі військово-патріотичного виховання молоді йому присвоєно козацьке військове звання – генерал-хорунжий. За вагомий внесок у справу розвитку, відродження та єдності Українського козацтва, ствердження національної ідеї, розбудови державності Олександра Павловича Кулика нагороджено орденом українського козацтва ІV ступеня «Віра»

Олександр Кулик захоплено віршував, часом ховаючись від стороннього ока

Основних літературних успіхів     досягне в майбутньому на ниві прози та поезії , але написання віршів теж не облишатиме протягом усього життя. Кращі з них увійшли до збірки  «Хрестівський зошит», яка була презентована 14 жовтня 2011 року у Хрестівській ЗОШ І-ІІІ ступенів під час відкриття меморіальної дошки поету.Він був тоді ще майже молодий,

                                        Коли прийшла дванадцята година

                                        І зупинила його серця стук -

                                        І щедрого учителя не стало.

                                        Каштани навіть у Хрестівці на асфальт

                                        Ронили сльози, як його ховали.

                                        І щедро так мовчали юнаки,

                                        Що йшли ще вчора з творами до нього.

                                        О, як він мудро правив їх рядки,

                                        Благословляв їх у важку дорогу!

Він рано помер. 17 вересня 2010 року перестало битися серце цієї чудової людини.

Коли відходить письменник, то смуток наш подвійний, бо це смуток і з приводу творів, які могли б бути написані. Але втішимося й тим, що залишив нам майстер. Його слово мало золотий запас.

Караванова Валентина Євгенівна

Учитель російської мови і літератури Хрестівської середньої школи

Дата народження:24 грудня 1930 року

Загальний педагогічний стаж: 33 роки

     Вчитель… Важко дібрати слова і порівняння, які б відобразили всю глибину і складність душі вчителя. Хто він? Художник, що вкриває дитячу душу візерунками мудрості і знання? Скульптор, який залишає після уроку у дитячому серці теплі відбитки своїх пальців, який прибирає гострі кути дитячої душі, надає їй м’якості і чуйності? Ювелір, який оздоблює коштовний камінь розуму дитини в золото свого досвіду і майстерності? Режисер, який керує виставою під назвою «Формування гідної особистості»? Ці слова  повністю можна віднести до Караванової Валентини Євгенівни, яка 33 роки свого життя віддала учням школи.

У 1950 році закінчила Херсонське педагогічне училище і один рік працювала вчителем математики у Каланчацькому районі. З 1951 по 1955 роки навчалася у Кримському учительському інституті імені Фрунзе (м. Сімферополь),  після  закінчення  почала працювати у Хрестівській школі вчителем російської мови та літератури. З 1962 по 1965 роки навчалася у Херсонському педагогічному інституті імені Н.К. Крупської на філологічному факультеті.

Продовжила працювати на педагогічній ниві, викладаючи російську мову та літературу. А ще Валентина Євгенівна — вмілий організатор художньої самодіяльності, керівник дитячого хорового колективу Хрестівської школи.

Книги поетів-земляків завжди перед очима на робочому столі. З Миколою Братаном особисто знайома ще з юнацьких років, коли він навчався в Бериславському педагогічному училищі. У 1963 році особисто познайомилася з Пузиренком В.В., а Кулика В.П. називає «мій милий друг». 

Колишній  учень Реут Г.Г. згадує: «Уроки літератури Валентини Євгенівни були вражаючі. З її уроків  ніхто ніколи не тікав, а сиділи всі, не поворухнувшись, наскільки були зачаровані. Ці уроки я запам’ятав на все життя, бо вони - найкращі». А на перервах, коли директор школи брав в руки гітару, Валентина разом зі своєю подругою Вікторією виконували романси Глінки. Все і всі тоді затихали, уважно слухаючи чарівний спів».

Вікторія Смолій — знаний поет і композитор на Херсонщині, подруга юних літ, з якою починала педагогічну діяльність - у своїй книзі, яку подарувала Валентині Євгенівні, написала: «Дякую Богу і долі, що в мене є така чудова Подруга. В Тобі, такій шляхетній жінці, напрочуд яскраво, гармонійно поєдналися висока  людяність,  чарівна  жіночність,  вчительство,

високий інтерес до мистецтва та щедрий дарунок долі (література, вокальний спів), гарне поєднання прекрасної матері і чудової господині».

А народний художник України Чуприна В.Г. подарував свій альбом з написом: «Дорогій людині Валентині Євгенівні — завжди вдячний за перші  кроки в естетичному житті. Це їй я зобов’язаний за свій інтелектуальний розвиток у початковій стадії. Це в неї я був страшенно закоханий».

Поетові й селу його – моє вітання щире

Село моє, дідівщино моя,

Колиско лагідна, красуне степова!

Спішу тебе сердечно привітати.

Та чи знайду такі слова,

Щоб і село, й поета щиро вшанувати.

Радій, співай, гордись Преображенко!

Не казка це і не чарівний сон:

Висока премія імені Шевченка

Уперше завітала в наш Херсон.

Гордись, Херсонщино, пишайсь район Чаплинський,

Преображенко, ти його натхнення джерело.

Бо той герой – це Анатолій наш Кичинський,

Якого виплекало батьківське село.

Коли ще був поетом – початківцем,

До себе земляків увагу прикував,

Бо у своїх тоді вже досконалих віршах

Своє село і рідну неньку звеличав.

Хоч скаже хтось, що Божий дар – легка це ноша,

Неправда, люди, бо талант – це труд.

Це розуму і серця копітка робота.

І він трудивсь, творив добірне рідне слово,бездоганні рими.

Ліризм, високий мислі злет.

І врешті – визнаний, достойно поцінований поет.

Ще з перших кроків

Звіряв свій поступ з генієм – Шевченка

Уроки правди й щирості у батька брав.

В поезії він так правдиво й щемно

Улюблений з дитинства степ Таврійський оспівав.

Наснагу дав митцям його пісень співати,

Бринить душа поета в кожному вірші.

Як сам уміє, радить спілкуватись

Від серця щирого «на відстані сльози, на відстані душі». . .

Пишайся Анатолієм, народе український!

Нехай дізнається про нього вся Земля!

Живе в Херсоні наш поет Кичинський,

Нащадок славний, гідний учень Кобзаря.

Присвячується Володимирові Пузиренку

Читайте, односельці, Пузиренка вірші.

Сприймайте серцем слово, мислі злет.

І памятайте, що в краю Таврійськім

Був такий поет. . . І є такий поет

У вдячній памяті людській

Йому ніколи не вмирати,

(І вірю, збудуться мої слова),

Допоки душі буде зігрівати

Його правдива, зболена «Розрив-трава».

                               Зіневич Ірина Юріївна

Учитель хімії Хрестівської середньої школи,

заступник директора з виховної роботи

Дата народження:  23лютого 1951 р

Загальний педагогічний стаж: 26 років

Педагогічні звання: старший вчитель

Нагороди, відзнаки: грамоти відділу освіти Чаплинської районної державної адміністрації, грамоти управління освіти і науки обласної державної адміністрації, значок «Відмінник  народної освіти УРСР».

       Ірина Юріївна  народилася в селі Смирному Куйбишевського району Запорізької області.

У школі однаково захоплювалася і гуманітарними предметами, і точними науками. В родині були виключно медики і педагоги. Себе бачила в одній із цих професій. Свою мрію здійснила, закінчивши в 1973 році інститут. За направленням  поїхала працювати на Херсонщину, яка і стала  її другою малою батьківщиною.      

Основні етапи життя:

-                  1968 рік – закінчила Смирнівську  середню школу № 2 Запорізької області із золотою медаллю;

-                   1973 рік – закінчила Мелітопольський  державний педагогічний інститут за  спеціальністю «біологія і хімія»;

-                  1973-1999 роки -  працювала вчителем біології та хімії,  заступником директора  з навчально-виховної роботи в Хрестівській ЗОШ Чаплинського району  Херсонської області.

-                  З 1999 року – на заслуженому відпочинку.

Свою вчительську долю Ірина Юріївна вважає щасливою, адже всю свою  трудову діяльність присвятила підростаючому поколінню.

 Особливо цікаво було впроваджувати в Хрестівській середній школі  комунарську систему виховання, створювати різновікові загони, дні колективного відпочинку батьків, вчителів і дітей, трудові десанти  з залученням батьків, шефська допомога людям похилого віку. .

 В її шкільній  біографії не  було сірих, похмурих днів, не було байдужих дітей, не було розчарувань.

Моїм батькам

Не стало матінки… Пішов з життя вже й тато. . .

Це найболючіша, найтяжча втрата.

Два сивих лебеді у вирій полетіли

Онуки й діти назавжди осиротіли.

Пуста, сумна стоїть без них домівка.

Хто ж руку покладе онукам на голівку?

Хто ж нас з дороги край воріт стрічати буде?

Як жити нам без них? Скажіть, порадьте, люди!!!

А пам’ятаю, як з’їжджались ми до хати -

Було в ній радісно, тепла багато.

Як пестили Ви нас, любов’ю гріли

Щось радили і, як малих, жаліли…

Успішні ми чи в скруті завітали,

Усе без запитань – ви серцем відчували.

Нас вчили, як по совісті на світі жити,

Знайти себе в житті, душею не кривити.

Просте і мудре Ваше виховання –

Творить добро й кохати, як в останнє.

Як плине час, батьків давно немає. . .

І так болить душа – вона не заживає.

Два лебеді змахнули нам востаннє,

А ми не вірили, що це прощання...

Ні! Це на так, батьки не помирають

Живуть незримо – скільки діти пам’ятають

Моє село

Як в Хрестівці пахнуть луки й трави

Не зрівнять ні з чим степів краси

А поля! Як море величаві

В крапельку ранкової роси

Я з селом завжди ділити буду

Радощі, турботи і жалі

Найцінніше над усе – це люди

Й грудочка хрестівської землі

Тут мене добро творити вчили,

Шанувати труд людський і піт

Я люблю Хрестівку свою милу,

Бо  вона одна на цілий світ

Де не буду, ким в житті не стану

З вірного шляху я не зібьюсь

І додому, здалеку вертаючись,

Рідному селу до ніг вклонюсь.

Народний хор Хрестівського будинку культури

У мене вмить заб’ється

в грудях серце,

Коли до болю рідна і чарівна

Десь українська пісня

 розіллється

І жайвором над нами залуна

                                          Я живу і співаю, бо живе і співа Україна,

                   Бо припала вустами до дзвінкого твого джерела

                                                                                               (Л.Забашта)                                                                                                                        

       

Воістину співучий наш народ.

Українець і пісня крокують разом крізь століття, долаючи терни на шляху. Скільки разів широка слов’янська душа відроджувалась із попелу забуття саме з допомогою пісні. Пісня стала доброю народною подругою. В полі і на святі, на весіллі чи хрестинах, у війську чи просто в дорозі, вона завжди зачіпала найпотаємніші струни людської душі. Як би далеко не зайшов прогрес, куди б нас не закинула доля, ми завжди повертаємось до неї. І вона, як рідна мати, і приголубить, і пожаліє, покарає, допоможе знайти відповіді на всі запитання.

В нашому селі завжди шанували пісню. В Хрестівці завжди жили співочі люди, закохані в неї. Старожили згадують: «Було вийдеш на вулицю ввечері, після тяжкого трудового дня, а з усіх кутків лине пісня…»  Люди просто сиділи на призьбах (збиралися сусіди) і виводили пісню, яка йшла із самої душі.

В 70-х роках ХХ ст.  в Хрестівському будинку культури було організовано хор, про який знали навіть за межами області. Але в 90-х село почало занепадати. І на фоні загальної розрухи, якось не культури було сільській владі. Напіврозвалений, холодний Будинок культури стояв  непривітною пусткою, відкриваючись лише на дискотеки.

У 2002 році відбулись певні зміни. Було обрано нового сільського голову  Хільченка Сергія Володимировича. Одним із пунктів його передвиборчої програми  було відродження

культури на селі. І почалось нове життя. Голова особисто обійшов колишніх

учасників хору, запросив нових людей і 9 травня 2002 року відбувся перший виступ на сцені Будинку культури. 

Тут пролунали пісні на воєнну тематику: «Серце матері», «Батькові слова», «Весна 45-го года» та ін. односельчани були у захваті, бо давно вже відвикли від такого. Але це був лише початок.  Директором Будинку культури було призначено Лисевич Валентину Петрівну, яка доклала максимум зусиль  для облаштування приміщення, залучення нових людей. Вона зверталась до  спонсорів, нерідко  приносила з дому свої особисті речі. З допомогою сільради та спонсорів приміщення  осередку культури  в селі стало вибіленим, охайним, з пофарбованими вікнами. Але була одна проблема: хор не міг існувати без художнього керівника. Нажаль, на території села не проживає такий спеціаліст.

Сергій Володимирович звернувся до районного Будинку культури і там йому порекомендували молодого, енергійного  Павлюка Анатолія Миколайовича. Голова організував його підвіз на репетицію. Анатолій Миколайович виявився закоханий у свою справу людиною, але дуже вимогливою.

З тих пір  почався, так званий, ріст хрестівського хору. Жодного свята не обходиться без їх виступу. В репертуарі переважають в основному народні пісні (бо ж хор народний), але є й авторські, навіть пісні російською мовою. Навесні 2004р. аматорському хору Хрестівського будинку культури було присвоєно звання народного. Хор гідно несе  своє звання. Учасників хору завжди запрошують на сцену районного Будинку  культури. За цей час  чаплинці полюбили співочих жителів Хрестівки і дуже тепло приймають їх виступи. У хорі широко представлені різні  вікові групи (від пенсіонерів до учнів), тут є люди різних професій. І дуже відрадно, що саме молодь співає, бо саме вона – наше майбутнє. Є надія, що пісня в Хрестівці житиме вічно і село разом з нею

Хоровий колектив Хрестівського Будинку культури був створений у листопаді 1970 року. До його складу входило 35 чоловік різних за віком та соціальним станом.

Колектив був неодноразовим учасником і переможцем обласних, регіональних та Всеукраїнських оглядів художньої самодіяльності:

·           республіканський огляд художньої самодіяльності – Грамота за ІІ місце (1981р.);

·           Всесоюзний огляд самодіяльного художнього мистецтва, присвячений 40-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні – Диплом ІІ ступеню (1985р.).

У 90-ті роки художній колектив працював без керівника, але учасники хору збиралися, співали, розучували нові пісні, проводили концертну діяльність у селі.

Змінювалися директори, художні керівники у сільському Будинку культури.

У 2002 році разом з сільським головою Хільченком Сергієм Володимировичем, який бере активну участь у житті Будинку культури, на посаду директора Будинку культури прийшла Лісевич Валентина Петрівна.

Запросили художнім керівником фахівця із районного Будинку культури Павлюка Анатолія Миколайовича, який вніс у роботу хору новий колектив та поставив роботу на більш високий художній рівень:

·           за участь у святі турецько-месхетинської культури – Подяка (2004 р.);

·           за професійну майстерність та вагомий внесок у розвиток національної культури – Почесна Грамота (2004р.);

·           районний огляд колективів художньої самодіяльності та аматорів народного мистецтва «Таврійське перевесло» - Диплом І ступеню;

·           за збереження національної духовної спадщини та участь у VІІІ регіональному фестивалі хорового виконавства «Чорнобаївський заспів» - Грамота (2005р.);

·           районний огляд аматорської художньої творчості – Грамота  за І місце (2006р.).

Нині до складу хору входить 27 чоловік. Це і молодь, і люди більш старшого віку.

Народний Хрестівський колектив «Хрестівські передзвони» є активним учасником всіх сільських та районних заходів. Неодноразово приймав участь та став переможцем у зональних та районних оглядах «Таврійське перевесло».

ІСТОРІЯ  БІБЛІОТЕКИ-ФІЛІЇ СЕЛА ХРЕСТІВКИ

Створення першої бібліотеки в районі

Перша із бібліотек була створена в селищі Чаплинка у 1933 році. Бібліотека двічі припиняла свою діяльність: у 1944 році ( під час Великої Вітчизняної війни), вдруге – у 1953 році. Фактів про рік створення бібліотеки в селі Хрестівка та перших працівників бібліотеки не збереглося.

Бібліотека села Хрестівка

До 1957 року бібліотека знаходилась в селі Хрестівка в приміщенні сільської ради. Вона займала площу 9м²  ( дев’ять квадратних метрів).

У 1957 році було завершено будівництво Будинку Культури та здано в експлуатацію. Відкриття Будинку Культури відбулося 1 травня 1957 року. Того ж дня була відкрита профспілкова  бібліотека, а в селі Світле – бібліотека-філіал. Перша з працівниць бібліотеки в новому приміщенні була Чорна Людмила Олександрівна. Вона добросовісно і відповідально працювала до 1970 року. При ній були створені подвірні обходи, книгопересувки.

 На належному рівні було методичне забезпечення, фонд бібліотеки постійно поповнювався. Проводилася чистка фонду забороненої літератури. Велася робота по збереженню громадських фондів.

У 1970 році керівництво бібліотекою прийняла Шев’якіна Світлана Анатоліївна.

На базі бібліотеки були відкриті бібліотечні пункти: ферма відділку № 2, авто гараж, зернотік. В період жнив відкривалася і працювала пересувна бібліотека з періодичними виданнями. На той час в бібліотеках створювалися клуби за інтересами. Так в бібліотеці села Хрестівки виник клуб «Доярочка», організатором якого була  Шев’якіна С.А. Клуб створений для жінок-тваринників. Водночас виник і клуб  для дітей молодшого та середнього шкільного віку «В гостях у казки», який діє і сьогодні. Клуб «Доярочка» приймав участь в обласному семінарі на базі тваринницького комплексу радгоспу «Чаплинський» . У 1971 році у бібліотеці зроблено капітальний ремонт з фінансової підтримки шефів  заводу напівпровідників  міста Херсона. У 1974 році завідування бібліотекою прийняла Дерев’ягіна Лідія Іванівна. У 1980 році на посаду завідувача було призначено Кацкієву Віру Георгієвну. Працювала вона до 1984 року. У цьому ж році до бібліотеки після декретної відпустки повернулась Шев’якіна С.А.

У 1988 році за кошти радгоспу «Чаплинський»( директор радгоспу Зіневич В.Д.) в бібліотеці було проведено капітальний ремонт. Фонд бібліотеки поповнювався за рахунок коштів робочого комітету. Література в бібліотеку надходила з Херсонського бібліотечного коллектору на суму 800 карбованців на рік. Щорічно проводилась підписка періодичних видань за кошти робочого комітету з кількістю 35 (назв) на рік.

У 1989 році на посаду бібліотекаря прийнята Таран Тетяна Миколаївна, а у 1991 році її змінила Шестакова Світлана Володимирівна.

22 травня 1992 року профспілкова бібліотека булла реорганізована в сільську бібліотеку-філію Чаплинської ЦБС. За період роботи Шестакової С.В. піднявся рівень роботи із читачами дорослої категорії, юнацтвом, дітьми.

Світлана Володимирівна проводила екскурсії в бібліотеці, тематичні вечори, диспути, книжкові виставки.

При бібліотеці створена агітбригада, яка виступала на полях під час жнив. Також при бібліотеці працював танцювальний гурток, організатором якого була ШестаковаС.В.

11 листопада 1993 року посаду бібліотекаря посіла Макарчук Лариса Миколаївна.

У 1997 році бібліотека-філіал села Світле припинила своє існування, бібліотекарем якої була Сорокіна Раїса Михайлівна. Реорганізована бібліотека була передана в бібліотеку-філіал села Хрестівка згідно наказу № 41 від 01.09.1997 року районного відділу культури.

3 травня 2000 року в бібліотеці-філіалі села Хрестівка старшим бібліотекарем тимчасово працює Жазаірова Алісултан Мардинівна. Відповідально і з творчою вдачею досягла високих показників: в бібліотеці збільшилась кількість читачів національних меншин, а саме турецької національності ( як дорослого читача, так і дітей). З’явились періодичні видання турецької національності.

В бібліотеці проводились заходи до державних  і народних свят, знаменних подій. Велась робота по обслуговуванню читачів похилого віку за адресою. Відкрита акція, яка діє і зараз «Книги в дар бібліотеці».

У квітні 2005 року до своєї роботи після декретної відпустки повернулася бібліотекар Макарчук Лариса Миколаївна. Вона тісно співпрацює з органами влади, зокрема сільським головою Хільченком Сергієм Володимировичем, школою, Будинком Культури.

У 2006 році вперше оголошено обласний конкурс «Міс сільська бібліотека». Лариса Миколаївна взяла активну участь у І етапі конкурсу (районний) і посіла І місце, пройшовши в область у півфінал. У вересні 2006 року до бібліотеки приїздила обласна комісія, внаслідок якої бібліотека вийшла у фінал. У фіналі бібліотека отримала приз глядацьких симпатій, була відзначена особисто директором обласної наукової бібліотеки імені Олеся Гончара Коротун Н.І. і нагороджена дипломом учасника конкурсу та цінними подарунками: музичний центр, підбірка книг на суму 2000 гривень.

У 2007 році бібліотека вдруге брала участь у конкурсі «Міс сільська бібліотека», отримавши у районі І місце . Знову вийшла у фінал, але з важливих обставин бібліотекар не змогла взяти участь в обласному конкурсі.

У 2008 році бібліотека-філіал села Хрестівки втретє бере участь в обласному конкурсі «Міс сільська бібліотека – 2008», який проходив в обласній науковій бібліотеці імені Олеся Гончара, і перемагає.

Журі дає високу оцінку роботи бібліотеки і зокрема бібліотекаря, нагороджуючи дипломами учасника та переможця обласного конкурсу «Міс сільська бібліотека – 2008» та цінними подарунками: телевізор LG та DVD програвач караоке LG, підбірка книг та особисті подарунки. Завдяки конкурсу фонд бібліотеки збагатився цінними підбірками книг. Своїй перемозі бібліотека завдячує сільському голові Хільченку Сергію Володимировичу, який підтримує бібліотеку-філіал, двічі брав участь у конкурсі (групі підтримки) з виступом.

У 2008 році бібліотека брала участь у районному конкурсі «Найкращий читач 2008». Також у цьому році у бібліотеці  сформовано волонтерську бригаду «Краєзнавець», яка займалась пошуковою роботою та дослідженням історії рідного краю в роки голодомору 1932-1933 років.

 Зібрані свідчення очевидців страшного лихоліття 1932-1933 рр.. Свідчення Гришко Катерини Іванівни занесено до Книги Пам’яті Херсонської області. Спільно з волонтерами в бібліотеці створено папку «Історія села Хрестівка» ( літопис). Спільно з шкільними бібліотекарем Брей Марією Михайлівною створено волонтерську бригаду «Читайлик» з метою виховання у дітей молодшої ланки любові до книги та формування читацьких інтересів.

У бібліотеці систематично проводяться заходи, приурочені до знаменних дат, уроки народознавства, історії, пам’яті, конкурси, вікторини, тематичні вечори, огляди, книжкові виставки, тематичні полиці, круглі столи, бесіди, диспути.

В бібліотеці діє клуб за інтересами «В гостях у казки», акція «Подаруй бібліотеці книгу».

Щорічно бібліотека-філія приймає активну участь у Всеукраїнському конкурсі «Найкращий читач року». Так у 2012 році обидва учасники стали переможцями ІІ етапу цього конкурсу. Один із переможців взяв участь у ІІІ етапі конкурсу. В цьому ж році бібліотека-філія взяла участь в складі Чаплинської ЦБС у проекті «Організація нових бібліотечних послуг з використанням вільного доступу до Інтернету», започаткований Радою міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREXу рамках програми «бібліоміст» для українських публічних бібліотек. В результаті перемоги бібліотека отримала 2 комп’ютери (ПК і наборі) і 1 принтер. Завдяки цьому проекту громада має безкоштовний доступ до Інтернету.

РОБОТА ВОЛОНТЕРСЬКОЇ БРИГАДИ

СПІЛЬНА РОБОТА БІБЛІОТЕКАРЯ ФІЛІЇ ТА ШКІЛЬНОГО БІБЛІОТЕКАРЯ

УСНИЙ ЖУРНАЛ У БІБЛІОТЕЦІ

          

               Майстри нашого села

Майстриня-вишивальниця

Брей Тамара Павлівна 

Єдині, бо неповторні. Самобутні формою втілення етнічного світогляду, своєрідним комплексом і оригінальним типом національного світобачення.

                   

Микола Жулинський

     Багата талантами наша рідна Таврія. Вона дала світові багатьох талановитих митців. Але ми, за допомогою своєї роботи, вирішили розповісти про чудову людину, жінку, бабусю, майстриню – вишивальницю, яка проживає поряд з нами. Вона ніколи не виставляла свої роботи для широкого загалу, але вони присутні майже в кожній домівці односельчан, а разом з ними й часточка її душі.

     Брей Тамара Павлівна народилась 23 лютого 1936 року в селі Хрестівка Чаплинського району Херсонської області в звичайній родині селян – хліборобів. Нелегким було дитинство в окупованому німцями селі, потім загинув на фронті батько. Маленьку Тамару та ще двох братів виховувала мати – Власенко Єфросинія Захарівна. Та закінчилась війна і дівчинка пішла до школи. Це був найкращий час в її житті. Бо навчала їх чудова вчителька – Лопушанська Олександра Федорівна, яка не лише навчала дітей писати та читати, але й проводила з ними дуже багато часу поза уроками. Саме вона й навчила Тамару Павлівну вишивати „гладдю” та „хрестиком”. Дівчинка дуже захопилась вишиванням, але для роботи не вистачало матеріалів й довелось забути про улюблену справу. У 1956 році Тамара Павлівна вийшла заміж. Народила двох дітей: Володимира і Тетяну. Але доля була непривітна до цієї жінки. У 1975 році вона втратила дочку.

     Через довгі роки Тамара Павлівна звернулась до своєї улюбленої справи, коли її син одружувався, вона власними руками вишила весільний рушник на щастя, на долю.

     Після цього почала вишивати подушки, килими, сорочки, рушники. Подушки Тамара Павлівна вишиває на мішковині шерстяними нитками. Орнамент, здебільшого, компонує сама.  Килими виготовляє з того самого матеріалу.  Подушки й килими виконує „хрестиком”. Сорочки й рушники майстриня вишиває переважно „гладдю”. Орнаменти використовує різноманітні: поєднує різні елементи усіх регіонів України, створює власні. Зовсім недавно Тамара Павлівна звернулась до вишивки ікон. Ікони вона виготовляє на канві „хрестиком”.

       Сорочки виконані на основі подільського орнаменту. Для цього орнаменту характерні геометричні фігури (ромби, трикутники, розетки) з найрізноманітнішими за формою контурами  та внутрішньою розробкою. Вони щільно укладені в вертикальні смуги. А також оздоблюються  сорочки рослинним орнаментом, який характерний для південних регіонів України.

        Рушники  виконані орнаментом, який найбільш поширений на Київщині. Це рослинний орнамент (з квітами, листям, бутонами). Основний колір червоний, доповнюється зеленим, жовтим, фіолетовим, голубим, частково чорним та коричневим. Техніка виконання – „гладь”,  орнаментом, який поширений в північних областях України - геометричний. Поєднується коричневий, зелений та чорний кольори. Візерунок спрямований до центру рушника. Техніка виконання – „хрестик”

           Подушки вишиті поєднанням різних орнаментів  усіх регіонів України. Тут поєднуються, як геометричні, так і рослинні візерунки. Широка кольорова гамма. Техніка виконання – „хрестик”.

          Картини виконані „хрестиком”. Сюжет взятий із російських народних казок.

Біктімірова Наталя Григорівна

Народилася 24 січня 1960 року  в селі Хрестівка. У рідному селі закінчила з відзнакою 8 класів і вступила до Бериславського педагогічного училища. У 1979 році  після закінчення педагогічного училища прийшла на роботу у Чаплинський ясла-садок № 2. Тоді ж у житті трапилась незвичайна подія – вир кохання і заміжжя. у 1980 році народилась перша донька Тетянка. У 1983 році була прийнята на роботу до Хрестівського ясла-садка вихователем. У 1984 році разом з родиною переїздить до м.Сургут.У 1985 році народилась донечка Лідія. 1990 рік- рік повернення у рідне село, прийнята на роботу до Хрестівської загальноосвітньої школи. За роки роботи в школі відзначалась ініціативністю, порядністю, вмінням конструювати. Вміло вишиває, мабуть це передалося від мами. має шкільні, районні і обласні Грамоти. У всіх масових виставках приймає активну участь.

                                     Баран Любов Іванівна

Народилася  5 квітня 1955 року .  Працювала вожатою в Хрестівській середній школі. Потім переведена на посаду вихователя Хрестівського ясла-садка, де працювала до виходу на пенсію. Макраме, в’язання, вишивка, бісероплетіння, кулінарія – ось чим всіх дивує ця прекрасна жінка-господиня.

                      с. Магдалинівка

с. Долинське